— О, це ти, Тімсал? — нарешті промовив хан. — А де вона?
— Я прийшла до вас одна, — сумно сказала вдова.
— Навіщо ти мені потрібна! — сердито вигукнув хан. — Може, нагороди їй замало?
— Що ви, мій володарю! Я не застала її. Батьки здогадалися й десь сховали її.
— Як сховали?
— Вродливу дівчину, хоч би хто вона була, звичайно віддають у монастир, ніби присвячуючи її Богові, й таким чином ховають від людських очей, щоб не дісталася вашій милості чи комусь із вельмож. Та чого далеко ходити, мій володарю, коли Шуамтський монастир повнісінький красунь! Торік у грузинського царя відбили дванадцять дівчат, подарованих для великого шаха, і всі вони сховані в тому монастирі!
— Та їх, кажуть, відбив Баші-ачукі?
— Ось про це я й хотіла розповісти вашій милості! Темні діла кояться в тому монастирі. Якби не підтримка звідти, хіба протрималися б так довго ті розбійники в дрімучому лісі? Але недарма кажуть: «Фортеця зсередини руйнується». Так і тут, у вас, ваші ж придворні захищають їх.
— Ти кого підозрюєш? — квапливо спитав хан.
— Нікому з грузинів довіряти не можна, ваша милість, особливо Чолокашвілі.
— Докази!
— Чолокашвілі такий, що не залишить слідів. Ні! Та серце мені підказує, а іноді цього буває досить.
— Тобі серце підказувало й щодо Баші-ачукі, та все марно!
— Я й тоді була права, мій володарю. Хтось зрадив нас. Бо хто б же підпалив мою домівку?
— Дурниці! Тільки я та Абдушахіл знали про ту таємницю. Ти, звісно, сердита після підпалу й нещадно всіх обмовляєш. Чолокашвілі з самісінького ранку до ночі зі мною, не спить, не їсть, вірою й правдою служить нам, а ти нашіптуєш на нього! Коли монастирські справи теж такі достовірні, то начувайся!
— Ні, ні, мій володарю! Я сказала тільки з відданості вам! — тремтіла від жаху стара. — А щодо монастиря все точнісінько так, як я розповіла. Хай мені голову зітнуть, коли я неправду кажу.
— Як же ти довідалася про це?
— Кочі-Брола пробовкнулась мені.
— Хто?
— Кочі-Брола! Є така жінка, стражникова дружина, моя двоюрідна сестра. Уславлена красуня... Ви забули, вона ж бувала у вас, зі мною приходила... її я й підіслала до одного юнака, якого запідозрила. Вона все у нього випитала.
Хан підстрибнув, мов ужалений.
— Ей, Абдушахіл, Абдушахіл! — гукнув він гнівно.
Злякана стара позадкувала до стіни. На крик прибіг літній воїн і доповів, що сьогодні він замість хворого Абдушахіла.
— Байдуже! — ревів хан. — Взяти негайно кінний загін, оточити Шуамтський монастир, і щоб від нього й сліду не лишилося. Не жаліти ні старих, ні дівчат! Прилюдно збезчестити їх, а потім порубати на шматки! Тільки найвродливіших привести до мене незайманими. Здобич розділіть між собою. Іди, не гайся!
Воїн швиденько вийшов. Стара попленталася до виходу.
— Я їм покажу, що таке зрада! — просичав услід їй хан.
Страшні зойки й галас потрясли околиці Шуамта на світанку. Татари увірвалися до беззахисних черниць, хапали, били їх. Рятуючись, жінки стрибали у рів, кидалися з високих мурів, кінчали життя самогубством, аби уникнути ганьби.
Начальник загону витягнув у двір дівчину з розпатланим волоссям і майже непритомну поклав під липою на кам’яній плиті.
— Не бійся, тебе не вб’ють! — нахилився він над нею.
— Чому ти зволікаєш, — дівчина потроху отямилася, — вбий мене, вбий швидше! Навіщо мені життя, коли загинуло стільки невинних!..
— Завдячуй своїй красі. Вона тебе врятувала. Поїдеш зі мною, і тебе подарують великому шаху, і, хто знає, яка доля чекає на тебе там! З твоєю красою можна стати й дружиною самого сонцеликого.
Почувши таке, дівчина затремтіла, а насильник сприйняв це як радість і, посміхаючись, мовив:
— А ти не забудеш про мене, коли справдяться мої слова?
— Хтозна, чи збудеться це, але ти сьогодні врятував мене від смерті, тож я одразу хочу тобі віддячити. Я дам тобі такий талісман, що тебе не візьме ні куля, ні клинок.
Татарин зиркнув на неї здивовано.
— Коли грузини знають про такий талісман, чому самі не користуються ним? Не вороги ж ви собі! — мовив він.
— А хто сказав, що ми ним не користуємося? Якби не талісман, хіба ми витримали б стільки лиха. Ворожі полчища оточували й терзали нас з давніх-давен, а ми, жменька народу, відбивали, хвалити Бога, всілякі напади, і лише один раз чи двічі грузини гинули там, де ворог утрачав тисячі. У нас гинули тільки ті, хто не встигали захистити себе талісманом. Ти думаєш, мене врятувала моя врода? Зовсім ні! Оцей талісман і порятував! — Вона дістала з-за пазухи іконку з мощами, зав’язану в шкіряній торбинці, яку завжди носила при собі, й подала йому.