— Вельможний царю! — вигукнув Чолокашвілі. — Еріставі висловив нашу спільну думку, а я лише додам, що дерево, як і будь-яка інша рослина, без води не розквітне. І щоб народне дерево стояло непохитно, треба його поливати потом і священною кров’ю мучеників!.. Наша країна звикла до таких жертв, і коли нам судилося поповнити їхні лави, ми благоговійно приймаємо таку долю і покірно накладемо головами!.. Хай разом з нами Грузія позбудеться всіх бід! — І він став поруч з Еріставі.
— Амінь! — підтвердив Шалва і приєднався до них. Зал кинуло в дрож. Запала тривала тиша. Цар мовчки підійшов до них, обняв і розцілував усіх трьох. Сльози покотилися по його пофарбованій хною бороді. Вахтанг указав на них і промовив:
— Хай вони будуть запорукою мого покровительства ваших родин!
Небагато часу сплило після тієї ради, як Шалва, Елізбар і Бідзіна попрямували на схід: вони їхали в Персію. Тоді ж спустилися з пригорка троє вершників: Абдушахіл, Пірімзіса і Баші-ачукі, їхали вони тихо, не мовлячи й слова, пойняті своїми думками. Скрізь, де ступала нога коханої, Абдушахілові був рай. Пірімзіса, палаючи коханням, поспішала віддатися щастю в рідному краї. А Баші-ачукі вже не так приваблювала Імеретія, бо він довідався: ту, заради котрої він колись подався до Кахетії, віддали заміж за рачинського Еріставі.
Материнською ласкою зустріла Імеретія обох витязів.
Баші-ачукі повернувся до свого двору й прийняв зятем Абдушахіла. Щоправда, швагер і зять девів за вуха не ловили, та ще не один раз прислужилися Імеретії в боях з турками й одержали в нагороду чимало угідь в Сацеретло. Жили вони спокійно, і лише один раз печаль сколихнула їхні душі — це тоді, коли дізналися, що улюблені кахетинські герої замордовані в Персії.
Багато хто придивлявся до Баші-ачукі, чи, як скорочено назвали його, Бачукі, як до прославленого нареченого, але марно: він не збирався одружуватися. Лише коли помер Церетелі, а за ним і його зять Еріставі, він поїхав у Рачу, викрав удову й обвінчався з нею.
І зять, і швагер залишили свій слід на землі.
Нащадки Абдушахіла й нині мешкають у наших краях і звуться Абдушелішвілі. По них можна здогадатися, що вони мали славного предка. Щодо Баші-ачукі, то його нащадків ще більше, але вони невдоволені своїм прізвищем Бачукашвілі і хочуть називатися Бакрадзе. І чи повернуться вони до Бачукашвілі, один Бог знає...
1895—1896
СТАТТІ
Похорон Некрасова
Учора, 30 грудня, ховали одного з найталановитіших російських поетів М. О. Некрасова. З самого ранку зібралося тисяч три-чотири людей на Литейній, перед будинком А. Краєвського. Активний діяч 80-х років і один із редакторів «Современника» останнім часом жив у будинку Краєвського і брав діяльну участь у виданні «Отечест(венных] записок]». Рівно о дев’ятій ранку винесли труну, і процесія рушила по Литейній, через Невський і Заміський проспект до Новодівичого монастиря. Труну поета до самого кладовища несли на руках шанувальники його таланту. Поперед труни несли кілька вінків з написами: «Від російських жінок», «Некрасову від студентів», «Безсмертному співцеві народу», «Жалібнику народного горя» тощо. Погребова хода тривала кілька годин. Більшість із тих, хто йшли за труною народного поета, становили студенти і літератори. На мій подив, я не помітив тільки тих, служінню яким поет присвятив більшу частину свого життя, а саме селян. Мимоволі впала у вічі відсутність простолюду. Правда, по дорозі з шинків висували свої розпашілі обличчя личаки, але на запрошення йти за труною небіжчика здивовано запитували:
— А хто ж він такий, голубе?
— Некрасов!
— Некрасов?
— Еге ж. Народний поет.
— Поет?.. Не знаємо такого! Не чували! — відповідали вони, заперечливо хитаючи головами, і йшли собі в шинок до перерваних розваг.
— А що, пане... це все Плевна? — питав візник.
— Чому ж?
— Та все це він, Асман клятий!.. Багато християнських душ занапастив без жалю!.. Щоб він у тартарари провалився!.. Тьху! Спасибі Скобиліоу, що нарешті взяв його на цугундер... Бусурман!.. Справді, бусурман. Чистісінький бусурман, самий справжнісінький! — гарячкував, спльовуючи, візник.
Ці люди й досі не здатні навіть уявити, що хтось може померти своєю смертю... без Плевни...
— Тут, брате мій, Осман-паша зовсім не винен. Він помер своєю смертю, — відповів я.