— Виходить, свій кінець йому прийшов. Значить, своя випала йому планида!.. Ро-зу-мі-ємо. Теперечки, треба гадати, небіжчик штацький інерал... не військовий, бо якби теперечки, приміром сказати, був би військовий, то зразу б безпремінно музика й військо, бо це його, значить, артикул, ну, а коли всього цього нема!.. А такої собі усякої іншої пошани, окрім почестей, багато, значить, треба гадати, штацький інерал.
— Помиляєшся.
— Невже?.. А мо, найбільший з поліцейських, бо надто вже багато городових. Часом по оцій самій, значить, вулиці, хоч ріж усіх, не догукаєшся їх, а тепер... Ось воно... Видимо-невидимо!..
— А оцих вінків хіба не бачиш? Кому їх дають, голово? — Невже ахтор, ваше благородіє?
— Поет!
— Поет?.. А що це, голубе, вище від інерала?
— Ну, брате, поганяй швидше, поверни ліворуч та чеши прямісінько в Новодівичий монастир.
Мені хотілося обминути процесію й заздалегідь зайняти в церкві зручне місце. Церква була напхом напхана. Охоронці порядку стояли у дві шеренги, а за ними розміщувалась публіка. У юрбі я помітив кількох дам, не схожих на шанувальниць поетового таланту, і довго думав: «Що їм тут треба?» Та потім своєю розмовою вони спростували мою помилку: «Вона найбільше мене цікавить, — говорила одна з них, — кажуть, красуня, але зовсім із простих... Це правда?»
— Правда,— відповіла друга. — Раніше він був зовсім інший, оспівував наших, але в шістдесяті роки його оточили нігілісти, познайомили з нею, закрутили йому голову, і пішов, і пішов, і пішов після того оспівувати простолюд, і все з любові до неї!
— Невже?
— Так, Поль мені розповідав! Йому достеменно відомо. Він з усіма ними знайомий. І з усіма на ти...»
Зрозуміло було, що вона все це брехала і для більшої ваги прикривалася авторитетом якогось Поля...
— А що, промови будуть? — знову спитала когось дама.
— Може, й будуть.
— А скандали?
— Не думаю.
— А, поїдемо, ma chére, не варто, — вирішили старенькі, проте залишилися, бо в церкву саме внесли труну, і почалася страшенна тиснява.
Під час похоронної відправи отець Горчаков, професор університету, сказав щире слово і навіть прочитав уривки з вірша «Лицар на годину». На монастирському кладовищі, біля могильної ями чекала величезна щільна юрма народу. Коли труну опустили в могилу, звідусіль посипались маленькі віночки й квіти, а потім запала гробова мовчанка. «Промовця!» — загукали кругом. Вийшов В. Панаєв і почав палко обстоювати поета, підносячи його як людину... У промові своїй він згадав і Бєлінського, який за тридцять років перед тим зустрів Некрасова й, вгадавши в ньому великий талант, вивів на дорогу. Промовцеві аплодували. Коли не помиляюся, то був той самий Панаєв, котрий нещодавно мав літературний процес у Парижі з Луї-Бланом. Відчувалося, що він за кордоном бачив, як ховали народних улюбленців, і слухав, як над їхніми могилами виголошували промови. Слідом за ним вийшов Ф. Достоєвський і, до речі, сказав, що Лермонтов, якби він прожив довше, неодмінно пішов би тим самим шляхом, яким пішов і покійний Некрасов, за що Некрасова можна вважати продовжувачем початої вже Лермонтовим справи і що його можна поставити поруч з Пушкіним і Лермонтовим... «Вище, вище!» — закричали деякі промовцеві й перервали його промову. Потім говорили студенти, часом палко, але не дуже вдало, а можна ж було інакше сказати про того, хто, сам живучи в достатку, згадував інколи про народ і вигукував:
Холодно, рідненький, холодно,
Голодно, рідненький, голодно...
1877
Петербурзькі нотатки
Минулого разу я говорив, що через відсутність гвардійців театри помітно спорожніли. Виняток становить Михайлівський французький театр, відколи там почали показувати мало не щодня трьохактну комедію «Bébé». Актор французької трупи Андр’є купив у автора п’єси право на її постановку на петербурзькій сцені за кілька тисяч франків.
Ось її зміст. Батьки поважного віку чомусь вважають, що їхній дорослий син усе ще невинне дитя, а тому ставляться до нього як до маляти «Bébé», тим часом як уже спливла ціла вічність відтоді, коли цей повнолітній бевзь обома руками обхопив «дерево пізнання добра й зла» і втішався всіма благами цього світу. Кажуть, що з математикою погано в усіх жіночих навчальних закладах, і це пояснюють інстинктивною відразою жіночої статі до цифр. І справді, є такі цифри, яких жінки терпіти не можуть, як наприклад 20, 30 і 40. У житті панянок, починаючи з першого року, всі роки плинуть своїм звичаєм до двадцяти: мають по дванадцять звичайних місяців, та й тільки... Але двадцятий рік стає найвисокоснішим і має в собі не місяці, а роки. Він надто довгий, і лише непереборні зморшки змушують скромних панянок переступити цю прірву і зі сльозами на очах, пошепки, крізь зуби промовити: «Уже двадцять!» Цифра 40 для всіх жінок загалом, до якого стану вони б не належали, те саме, що Латпарський перевал для бажаючих потрапити взимку з Лечхумі в Сванетію: вершини вкриваються снігом, здіймається буря, хуртовина, заметіль, а що сполучення припиняється, доводиться мимоволі ночувати біля його підніжжя. А цифра 30 нестерпна тільки для літніх кокеток, котрі ладні швидше звинуватити себе в усіх злочинах, аніж погодитися вийти з цього зачарованого кола, цифри 30, і щороку запевняють усіх, що їм не більше 29 років, користуючись тим, що з ними не сперечатимуться, завдяки світській чемності.