— Ти ба! Ви такі молоді й так багато звідали в житті! — каже кокетці який-небудь великосвітський джигун.
— Що ви?!.. Бог з вами... Я молода?.. Та я вже стара! Авжеж! — кокетує літня пані.
— Ну, вже вибачте, коли я буду такий нечемний і цього разу дозволю собі засумніватися в справедливості ваших слів.
— Ви не вірите? Дивно!.. А втім, як ви гадаєте: скільки мені років?
— Вам? Коли б ви були незаміжня, я сказав би, що 17, але зараз можу безпомилково вгадати, коли скажу, що вам 21—22.
Щедрий кавалер зумисне скидає з загального рахунку років 19.
— Помилилися — я вже зовсім стара!.. Ох, мені вже 29 років!
Вона вірить і дуже рада, що не вгадали, скільки їй років, і сміливо скидає з загального рахунку 11.
— Невже?! Не може бути!!!
— Запевняю вас! — і т. д., і т. д.
За таких умов у світських колах вони вічно залишилися б молоденькими, якби їх інколи не викривали дорослі діти. А втім, у таких випадках вони сподіваються знайти вихід у тому, що синів одсилають від себе, а дочок змушують ходити в куценьких платтячках, поки ті дорослі діти не почнуть уголос скаржитися: «Та це ж нестерпно!.. Коли все це скінчиться? Мама каже, що в неї є причини змушувати нас ходити в куценьких платтячках, але ж наші причини вимагають довгих» і т. ін., і т. ін.
Хоча й не цими причинами керуються в комедії «Bébé» батьки героя п’єси, однак дивно, що вони засліплені й нічого не бачать самі, а інші не зацікавлені виявляти їхню помилку, бо їм теж дещо дістається від «Bébé». У кінці п’єси, волею автора, всі дійові особи, і жінки, й чоловіки, дізнаються, що їх обдурив «Bébé», та вже пізно, і [вони] мусять змиритися зі своєю долею, бо завіса опускається, і публіка розходиться з театру, дуже задоволена грою акторів і захоплена ідеєю п’єси. Не без успіху йде також і інша комедія «Наші друзі», в якій доводиться «нова думка», що в щасті всі нам друзі, а в нещасті й знати нас не хочуть.
Крім цих двох п’єс, більше нема чого слухати на французькій сцені, а тому тепер ми перейдемо в Олександрійський театр, де працює російська драматична трупа.
За останні роки цей театр зазнав значних утрат: Самойлов і Васильєв зійшли зі сцени, Виноградов і Монахов померли, і тепер усіх їх разом заступає актор Нільський. Не знаю, чи «Нільський» справжнє його прізвище, чи в нього інше якесь, а це псевдонім, але, у всякому разі, воно йому відповідає, бо цей театральний крокодил поглинає щодня по 13 т[исяч! к[арбованців] сріблом і не дає можливості розкритися на сцені молодим талантам. Нема п’єси, в якій він не грав би не так з любові до мистецтва, як до «разових». Тільки йому ми зобов’язані також тим, що в Олександринці часто йдуть трагедії Шекспіра. Недавно він грав Гамлета, і саме тоді, коли перед сином постає тінь померлого батька й каже: «О Гамлете! Слухай: стався жахливий злочин... вбивство нечуване! Помстися!» і т. ін., мені привиділося, що з’явилася тінь не Гамлетового батька, а самого Шекспіра й заволала: «О Нільський! Слухай!.. Коїться жахливий злочин... Не грай!.. Дай мені спокій!» Нільський вихопив шпагу й погнався за ним, лементуючи: «Стій, бо тебе пошматую цією шпагою!.. Скалічу!» І справді, хоробрий актор знівечив Шекспіра. Після цієї пригоди глядачі порозбігалися, перелякані, по домівках. Навіть п’єси неохоче лишаються на Олександрійській сцені, а одна комедія О. Потєхіна «Вигідне діло» зовсім втекла з Олександрійки і знайшла собі притулок у Маріїнському театрі, спеціально розрахованому на російську оперу.
Якби мене спитали, яку музику я люблю найбільше, я відповів би, що зурну, але тільки за горами, і після цього не дивно, що я геть не розуміюся на операх узагалі, а на російській тим паче! Та, незважаючи на це, дозвольте мені, доброзичливі читачі, сказати кілька слів про оперу А. Рубінштейна «Демон», сюжет якої запозичено в Лермонтова з поеми з тією самою назвою.