Того вечора, коли я потрапив на виставу «Демона», опера ця йшла 43-й раз. Піднялася завіса; вдалині показалися високі гори, зображуючи кавказькі, але вкриті не вічним снігом, а вічним соромом декоратора. Біля підніжжя їх простяглися широкі долини Грузії, з-поміж яких вирізнявся Цінандал, той самий чудовий куточок Кахетії, де, народилася, виросла й виховувалася Н. О. Чавчавадзе, дружина видатного Грибоєдова. Пошлюся на тінь автора «Лиха з розуму», що ні такого Цінандала, ні таких долин Грузії ніколи ніхто не бачив. Вдалині лунали якісь дикі звуки, схожі на виття шакалів. «Ага! — подумав я. — Хоч декорація не схожа на Кавказ, зате шакали наші». Почав напружено дослухатися; виття чулося ближче й ближче, і нарешті, о жах! Я бачу, що скелястою стежиною спускаються якісь жінки у фантастичних костюмах з відрами на плечах. Ну, слава Богу, недаремно Демон фігурує в цій п’єсі: ці жінки, певно, мстиві ерінії, яких послали боги з підземного царства, щоб залити пекельною рідиною невдалі декорації й заглушити виттям дику музику. Помилився: вийшло, що вони зображали грузинок, які йшли брати воду, бо, виявляється, грузинки взагалі тільки з цього приводу могли виходити зі своїх теремків. Співали вони пісні на грузинські мотиви, а відра, треба гадати, засвідчували вплив нової цивілізації. Коли це грузинки, то виявлять притаманну їхній національності чемність і довго не набридатимуть, подумав я. І справді, вони не довго кричали й незабаром пішли. Лишилася та з них, котра зображала красуню Тамару. Вона весело співала, чекаючи нареченого. У цей час, непомітно для неї, вдалині на скелі з’явився хтось у чорному вбранні, схожий на того послушника з поеми Лермонтова «Мцирі», який, після втечі зі святої обителі, хотів потрапити в рідні гори, але не добіг і, голодний, змучений, зупинився на півдорозі. Це і був той самий лермонтовський Демон, який, у пориві гордості, замріяв заволодіти небом, але, скинутий з гори, став змагатися з небом за нашу грішну землю. Він зачарувався красунею, запалала в ньому неземна пристрасть, підслухавши її таємницю, він дізнався, що вона чекає нареченого, намотав усе це на вуса й намірився будь-що-будь відбити в нього красуню Тамару. Потім вони розходяться врізнобіч. З’являється молодий грузин, він їде з дорогими подарунками в дім сивого Гудала. За ним іде караван нав’ючених верблюдів: дивно, ми й не знали, що в Грузії водяться верблюди, та ще такі, що вміють, як дикі кози, стрибати по горах і по скелях. І наречений, і його почет не в грузинських, а в якихось маскарадних костюмах. Вони лягають спочити на сцені й засинають без будь-якої остороги, як належить «безтурботним грузинам». У цей час, з намови Демона, виповзають осетини, які, мабуть, ходити ще не навчилися, нападають на сплячих грузинів, убивають нареченого, а всі інші розбігаються. І не дивно, бо жоден з них не вміє користуватися зброєю, яка висить у кого з правого боку, а в кого — з лівого; рукавами чухи прикриваються, мов щитами. Убитого нареченого приносять у дім сивого Гудала, його оплакують, ховають і, за звичаєм, справляють по ньому тризну. Сумна Тамара йде в монастир; але й там не дає їй спокою Демон: вона помирає у його обіймах. З’являється геній добра, вступає в суперечку зі злим духом і, довівши, що їй прощено за те, що кохала й страждала, вириває її в нього з рук. Небіжчицю забирають на небо, а Демон провалюється в пекло.
Я вже вище зізнався, що зовсім не розуміюся на музиці, і коли кажуть: тембр, прозорість й ідеальна чистота голосу, пасаж, stokatto, колоратура та ін., та ін., тільки плечима знизую. Взагалі мені здається, що музика має відбивати стан духу тієї чи іншої дійової особи, і мотиви мають узгоджуватися зі звуками, а, до речі, в опері «Демон» нічого цього нема: музика сама по собі, а слова самі по собі. За приклад візьмемо те місце, де закоханий Демон, зачаровуючи Тамару, виголошує страшну присягу й запевняє її, що він могутній і великий. Справді, кожне його слово свідчить про неземні поривання, а тим часом музика така жалібна, що схожа на відомий російський романс «Не брани меня, родная». Щиро кажучи, ця опера знаменитого Рубінштейна, як на мене, нижче за всяку критику, та коли її грають уже 43-й раз, слід гадати, вона гарна для тих, хто розуміється на цій справі; ну й хай собі захоплюються; не заздрю їм.
Поема Лермонтова «Демон» наштовхнула композитора на думку створити оперу з тією самою назвою, але цікаво знати, яку історичну основу має та легенда, з якої Лермонтов запозичив сюжет для своєї фантастичної поеми. У всіх народів видатні історичні особи втрачають свій справжній характер і переходять у легенду. Наприклад, Володимир святий, утративши в уявленнях народу свій прототип, в його сказаннях постає зовсім іншою легендарною особою, в образі Володимира-«Червоне Сонечко», що сидить у Києві й бенкетує в золотих палацах. Біля нього гуртуються лицарі всіх часів, як наприклад, Іллі Муромці, Альоші Поповичі, Добрині Нікітичі, Ставри Гординичі та ін. Майже те саме можна сказати і про грузинську царицю Тамару, що жила у дванадцятому сторіччі. Незрівнянна краса її приваблювала женихів з усіх країн, але вона віддала перевагу шукачеві пригод — синові Андрія Боголюбського, великому князеві Суздальському Георгію, якого вигнали з власної вітчизни. Довго проживши у Персії, засвоївши азіатські звичаї та обряди, Георгій, цілком природно, не міг видатися симпатичним грузинському народові, і одного разу, коли цариця Тамара, як розповідає грузинський літопис, зізналася своєму духівникові, що її чоловік не людина, а затятий у намірі занапастити її чорт, шлюб цариці з Георгієм було розірвано, і його вигнали з Грузії, а цариця одружилася з осетинським князем. Згодом Георгій двічі намагався силоміць повернутися в Грузію: вперше військо його розгромили, і він потрапив у полон, але його відпустили, а що з ним сталося після другої поразки — в історії не згадується, ніби він у пекло провалився. Після цього не дивно, що впродовж семи віків справжня цариця Тамара поставала в уявленнях народу фантастичною красунею Тамарою, й Георгій, що зачарував її, — Демоном, котрий провалився в пекло. Ось ця легенда, без сумніву, під час його перебування на Кавказі, наштовхнула Лермонтова на думку, під впливом Байрона, написати суто демонічну поему.