Насамкінець скажемо кілька слів про італійську трупу, яка нинішнього року значно поступилася б попереднім, якби не було в ній видатної Нільсон, котра приваблює масу публіки. Знавці пам’ятають, що подібної виконавиці Валентини в «Гугенотах» Мейєра ніколи не було. Але наскільки захоплюються нею, настільки незадоволені іншою актрисою, улюбленицею Тифліса, м-м Луе. Коли в Москві прийняли її негостинно, аз, грішний, приписав це тому, що вона не Явдоха й не Меланка. Та коли й у Петербурзі її ошикали, тоді я здогадався, що наші тифліські театральні критики, як і я, не пішли далі зурни, відмінність лише в тому, що я люблю її далеко за горами, а вони під самісіньким своїм носом.
1878
Наша щира відповідь
Є такі гримучі годинники, які не тільки показують час, а й будять сплячого в призначену пору. Перед сном заводять такий будильник, а він, коли надійде час, так дзеленчить, що сплячий мимоволі прокидається й, наляканий, підхоплюється. О, який неприємний його сонному вухові цей дзенькіт, і як він сердиться спросоння на клятого будильника!
Ну, звичайно, коли б уві сні замість цього обридлого дзеленчання долинули до нього інші, музикальніші звуки, було б набагато приємніше, солодкий сон ще поглибшав би, мелодія, що заколисує, пестить, навіяла б яскраві сновидіння... Та що б це дало йому, зрештою? Нічого, крім шкоди. Він проспав би призначений для роботи й для справ час і опинився б з порожніми руками біля розбитого корита. А цей обридливий дзенькіт дає людині лише користь, а вона, невдячна, кривиться зневажливо і ніяк не може з ним примиритися! Навіть коли розум розважливо розсудить, серце завжди візьме своє.
Саме таке призначення й газети! Вона мусить будити сплячий народ, непокоїти щойно розбудженого, неприємно вражати його сонне вухо...
Усе це загальновідоме, але що робити, коли знати ми знаємо багато, а пам’ятати не пам’ятаємо.
Хіба ми не знаємо, в чому призначення попа чи лікаря? Перший зобов’язаний розкрити своєму учневі очі на добро й зло, говорити йому все у вічі, не зважаючи на його хвилинні образи й маючи на увазі лише його майбутнє. Інакше він не гідний називатися попом, й ім’я йому — фарисей і розтлінник!
Візьмімо лікаря. Хворий не дуже любить приймати ліки, — вони ж несмачні! — і часто гнівається на лікаря. Та коли лікар почне зважати на це, піде назустріч вередуванню хворого й припише йому некорисні, але солодкі напої, напуватиме його шербетом, то хіба можна пробачити таку поведінку?.. О, ні! Той, хто лікує, самовіддано повинен виходжувати хворого, думати лише про одне: як його вилікувати, і коли треба, то навіть силоміць влити жовч і гіркі ліки в рот хворому, який вередує і опирається, проклинаючи лікаря!
Ось цю силу й ці достоїнства лікаря та священика має поєднувати в собі письменник. Він повинен однозначно бути і проводирем народу, й зцілителем його ран. Він зобов’язаний відверто виносити на суд громади все ганебне й гарне в ньому, розвінчувати зло й таврувати вади, помічаючи всі його недуги й завжди маючи напоготові ліки — жовч, змішану з власним потом, щоб вчасно влити її, хоч і всупереч волі хворого, аби хвороба не здолала його. Хто не в змозі гоїти рани, нехай той і не виходить на громадську ниву. Письменник скрізь, а особливо в нас, за наших умов, мусить твердо знати й те, яка плата за працю чекає на нього. Тільки переслідування!