Причиною злочину стало зіткнення нижчої адміністрації з місцевим населенням. Подивімося і на ту, і на другу сторони. Те високе становище, що його мала місцева влада, і цілковита довіра, якою вона користувалася, певно, засвідчує її високий розумовий і моральний розвиток. Вони мали б стати цивілізаторами цього неосвіченого населення. З другого боку, ми бачимо сванів, дітей природи. Бо що таке свани? «Глухий як сван», кажуть про них інші кавказькі племена, маючи на увазі, звичайно, їхню розумову глухоту. Замкнуті в своїй улоговині, вони нічого не бачили далі свого носа. Не можу не згадати одного випадку, що став у нас примовкою. У володаря Мінгрелії, князя Давида Дадіані, гостювало кілька представників з Вільної Сванетії, люди, певно, найрозумніші серед своїх співвітчизників, їм показали вченого лінгвіста, п. Бортеньєва. Роздивившись його уважно з ніг до голови, свани побажали дізнатися, в чому ж його вченість і які мови він знає. Їм перерахували кілька європейських мов, але вони заперечливо хитали головою. Нарешті після короткої ради вони спитали: «А чи знає він лечхумську мову?» — і, почувши негативну відповідь, цілком переконалися в його неуцтві. Це я кажу, панове судді, не задля красного слівця, а для повної характеристики сванів. Вони думали, що кінець світу в сусідній з ними країні — Лечхумському повіті.
Не потрібний, власне, і цей приклад. Навіть сьогодні ці люди, не розуміючи, що їм загрожує, не усвідомлюючи, що тут ідеться про їхнє життя чи смерть, підштовхують одне одного, милуючись червоним сукном і позолоченими люстрами.
Отже, ми бачимо, з одного боку, адміністрацію, треба гадати, високоосвічену, а з другого — справжнісіньких дітей природи. З тринадцятого сторіччя, відтоді як у Грузії почався занепад, Сванетія була залишена напризволяще, і з усього того, що їм залишила тодішня цивілізація Грузії, через сім століть не збереглося нічого ні духовного, ні матеріального, крім отих башт, частину яких недавно так невдало ви знищили...
Головуючий. Прошу виважувати свої вислови і не вдаватися до різкості.
Кн. Ак. Церетелі. Вони втратили не лише релігію, а навіть і саму мову, як слушно відзначив мій співтовариш по захисту. Усе це сталося не тому, що вони того бажали. Навпаки, вони самі продукували собі священиків і, змішавши релігії християнську, магометанську й поганські, додавши до них безліч забобонів, змушували їх здійснювати обряди. Ні почуття, ні розум не дають нам права дорікати їм за таку відсталість чи звинувачувати їх у цьому. Досить тільки замкнути в отих улоговинах якогось досвідченого й освіченого цивілізатора, — і десяти років буде достатньо, щоб зробити з нього коли не справжнього, то принаймні напівсвана. І ось до цього народу визнали за можливе застосувати, без будь-яких винятків, «Судові статути» 1864 року. Я знаю єдиний вдалий приклад, коли дали народові закони згори — це коли Мойсей одержав від Бога заповіді на горі Сінаї. Після того подібні приклади вже не могли повторитися. Закони повинні мати в своїй основі традиції та звичаї народу, до якого вони застосовуються. Нічого подібного не було дотримано щодо сванів. Але, звичайно, якщо вже їх введено в нашу сім’ю, вони втратили право відмагатися незнанням закону. І в такому разі адміністрація мала б пояснити населенню зміст і значення законів і сама слугувати взірцем їх додержання. А тепер подивімося, як дотримувалися цих законів і та, й друга сторона. На підставі того, що виявило судове слідство, можна сміливо сказати, що влада зовсім не виконувала законів. А свани, навпаки, позасвідомо побожно ставилися до них. Учора Чопліані розказав, як він заплатив судовому приставу гроші, які той вимагав. Чопліані запросив до свого хворого батька лікаря, який, залишившись переночувати в селі, пустив свого коня пастися. Вночі його загризли вовки. У цій біді господар дому не винен ні за російським законом, ні за сванськими звичаями. Лікар змовчав. Але потім, скориставшись відсутністю Чопліані, подав на нього позов, і мировий суддя прийняв його. Очевидно, повістки було надіслано, складено заочну ухвалу, одне слово, форми, певно, було дотримано. Але ви чули вчора, панове судді, як саме надсилалися повістки в Халде. Їх передавали випадковими подорожніми, котрі могли доставити їх, а могли й не доставити, як і сталося з Чопліані. Та коли б їх і прямо надсилали, то хто міг би їх прочитати, хто міг би зрозуміти, що в них написано, коли ніхто в селі не вміє читати не тільки по-російському, а й по-грузинському? Найбільше, що свани могли зробити, одержавши повістки, — це сховати їх старанно або наклеїти на стіну той яскравий папірець. Чопліані, який повернувся з далекої дороги, за кілька днів до пригоди 1 серпня викликає судовий пристав у сусіднє село Кала, де йому вручили виконавчий лист, і він, мовчки, без заперечень віддає приставу, замість присуджених 60 к[арбованців], рушницю, яка коштує не менше цієї суми, а на додачу корову й теля. Невже це не говорить про безумовний послух сванів законові?