Нічого подібного ми не бачимо з боку адміністрації. Вона сама завжди перша подавала приклад у порушенні законів. Доказом цього служить історія подій, що передували 1 серпня.
Лечхумський повітовий начальник Гриневський, переїхавши за викликом кн. Тенгіза Дадешкеліані Латпарський перевал, подався через Бечо в Лахамур і, розправившись там з «неслухами», повернувся в Ецері до князя Тенгіза. Тут я вважаю за доцільне сказати, що природа, замкнувши сванів в улоговині й таким чином позбавивши їх можливості розгорнутися, переслідує їх і зараз, до самої могили. Вона перешкодила їм викликати свідків захисту, хоча, доречно зауважити, свідки звинувачення знайшли спосіб подолати її. А шкода. Тоді, можливо, відкрилися б такі обставини, які повернули б справу інакше. Та оскільки цього не сталося, я не можу говорити про те, що відбувалося в Ецері і Бечо, як про все те, що не з’ясовано на судовому слідстві. І мені лишається скористатись тільки доказами свідків звинувачення, а на цих крихтах не можна поживитися захистові. Але я все-таки назву деякі уривчасті свідчення, сподіваючись, що ваша проникливість, панове судді, доповнить недоговорене.
26 липня повітовий начальник Гриневський наказує в Ецері своєму перекладачеві Бакрадзе підготувати пропозиції начальникові Бечовської місцевої команди, майору Леусу, про виступ команди у похід на Халде (пропозиція, в якій він посилається на скаргу судової влади про невиконання мешканцями цього села судових рішень). А повернувшись з Ецері в Бечо, 28 липня, він одержує від мирового судді Орбелі лист, в якому викладена вищеназвана скарга. Виходить, за два дні наперед пан повітовий начальник визначив, що одержить такий лист. Команда виступає в той самий день. Не мені судити, чи законний цей похід: вам, панове судді, краще знати про це. Скажу тільки, що влада з командою заходили по черзі з одного селища в інше, багатьох заарештовували, обшукували будинки, але ніде не зустрічали з боку мешканців ніякісінького опору. В одному селі замість розшукуваного Шагубата Курдіані влада заарештувала його дітей, і їх, разом з іншими арештантами, із зв’язаними руками, водили з села в село за військом, на вірьовці, наче мавп...
Головуючий. Я просив вас виважувати свої вислови, різкість нічого не дасть.
Кн. Ак. Церетелі. Вибачайте. Але це факт, що їх зв’язали і так водили на вірьовці з села в село протягом п’яти днів, поки не дійшли до с. Кала. Звістка про такі арешти не могла не передувати владі. В Кала вони зупинилися. Звідти в с. Халде було послано як посередників священика і перекладача з вимогами видати Гурмача і Чергаза, яких, як з’ясувалося, справді не було і замість яких халдейці пропонували шістьох заручників, на випадок, коли не зуміють їх доставити на початок вересня. Учора ви поставили запитання, яке лишилося без відповіді: чому вони призначили вересень, а не раніше. Я спробую дати відповідь на нього зараз. На рік вони мають лише два-три місяці для роботи: червень, липень і серпень. Польові роботи мають закінчитися в ці місяці. Коли до вересня не встигнуть зібрати врожаю, то випаде сніг і робота за цілий рік пропаде. Звісна річ, щоб ганятися за Гурмачем і Чергазом, які переховувалися в горах, потрібно було халдейцям вибрати такий час, коли роботи будуть завершені, тобто вересень, інакше вони прирекли б себе і свої сім’ї на голод і злигодні.
Повітовий начальник не прийняв заручників, а вимагав, щоб усі халдейці з’явилися в Кала зі своїми сім’ями, що ті й виконали. Але, наближаючись до влади, вони побачили, що замість Шагубата заарештовані його діти, і, злякавшись, повернули додому. За ними пішла команда — вона ввійшла в село й оточила його. Це викликало неймовірний страх в усьому селі. Майор командує підняти на багнети двох ні в чому де винних сванів. Тут я вважаю за потрібне з’ясувати питання: чи солдати перші підняли сванів на багнети, чи свани перші напали на солдат і поранили їх. З одного боку, ми маємо свідчення підсудних, котрі, незважаючи на небезпеку, яка загрожувала їм, зізнаються в усьому, що скоїли. Вони кажуть, що сванів перших було піднято на багнети. Те само свідчить і перекладач Бакрадзе. З другого боку — показання свідків звинувачення, які більше дбають про те, щоб виставити свої подвиги. За словами Котлярова, наприклад, майор Леус наказав затримати двох сванів, які не встигли сховатися в башті. Двері перед ними були замкнені. Один з них нібито схопив рушницю, що нібито висіла знадвору на стіні, перекинув її собі через плече і метнувся до Котлярова, який, обхопивши його рукою, тримав за руки і не випускав, поки той не вдарив його кинджалом. Це свідчення мені видається хибним. Рушниці ні в кого, а тим паче у сванів, не висять на стінах знадвору. Коли сван справді схопив рушницю, щоб напасти на Котлярова, то йому не треба було перекидати її через плече. Коли його справді обхопив Котляров, тримаючи за обидві руки, то якою ж іще рукою він міг вихопити кинджал? Свідчення іншого рядового — Плевньова, — яке ми почули тут, на суді, суперечить його свідченню на попередньому слідстві. Тоді він показав, що з башт почали стріляти після вбивства двох сванів, а тепер намагається довести протилежне. Мені здається, краще він пам’ятав тоді, коли був ближче до подій, аніж тепер. Тому не зовсім точні показання цих свідків не повинні мати більшої довіри, ніж свідчення підсудних. Власне, це не має важливого значення, бо в кожному разі з башти всі могли бачити заколотих і піднятих на багнети, а того, хто перший здійняв зброю, з башти важко було розгледіти. Почали стріляти не з метою помсти, а тому, що боялися: таке саме чекає і на всіх сванів з їхніми сім’ями. Я їх не виправдую. Повторюю, вони не можуть відмагатися тим, що не знають закону. Коли людина наділена владою, всі повинні безвідмовно підкорятися їй, хоч які були б її дії, хоч які протизаконні вони були б. Проти влади нема оборони, а є можливість пізніше оскаржити її дії. З цього погляду — свани, що їх піднімали на багнети, не повинні були чинити опору, бо в них лишалося право оскаржити потім наказ майора Леуса. Та чи багато на світі Катонів, здатних на подібні подвиги самопожертви? Точнісінько так вони стріляли і в міліцію, яка протягом двох днів ганялася за ними в горах і стріляла в них. Який великий страх віддатися військам був у сванів, видно з того, що дехто визнав за краще бути спаленим у баштах. Але потім, коли князі Гардапхадзе і Дадешкеліані, які заздалегідь заприсяглися їм доставити їх до намісника, запевняли їх у протилежному, вони добровільно прийшли і склали зброю.