Выбрать главу

Грузинське військо, змальоване в поемі «Торніке Еріставі», повертаючись з походу, співає:

До кавказьких скель прикутий Амірані. Його муки — Образ Грузії, а наші Вороги — то хижі круки. Прийде час — розірве пута Наш народ — народ героїв, Що в стражданні днів численних Душу мужністю озброїв.

(Переклав Л. Дмитерко)

«Прийде час...» — ось про що мріє поет, ось куди спрямований його оптимістичний погляд.

Акакій Церетелі виплекав метафору чонгурі, що уособлює всю Грузію. Сім струн — то сім грузинських князівств, єдність яких є гарантом могутності держави, її нездоланності.

Чонгурі — Грузія моя, А струни, скільки їх було, — Це ми усі, одна сім’я!..

(Переклав М. Бажан)

Це теж уривок з пісні, яку співає Натела — головна героїня однойменної поеми. Певно, не випадково всі свої важливі постулати автор викладає саме в такій мажорній формі: він вірить, сподівається і намагається сповнити такими почуттями і своїх читачів.

Утвердження безмежної відданості батьківщині, самопожертви заради її майбуття стало лейтмотивом і прози Акакія Церетелі, зокрема повісті «Баші-ачукі», однієї з перлин грузинської белетристики XIX століття. Плавність сюжету, повнокровність образів, поетичність мови, майстерне злиття історичної правди з правдою художньою робить патріотичну ідею твору ненав’язливою. Вона не випинається, а захована десь усередині і входить у нашу свідомість непомітно, наче сама собою. Повість «Баші-ачукі» разом із кращими ліричними та епічними творами Акакія належить до вічнодіючої класики, яку читають і перечитують не лише тому, що автор — класик, а передусім тому, що вона насичена гуманістичними ідеалами і становить неминущу естетичну цінність.

Те саме можна сказати і про «Пережите», що лишається і нині одним з кращих зразків грузинської мемуарної прози. Як прозаїк Церетелі залишив досить вагому спадщину. Це — оповідання, притчі, легенди, написані колоритно й образно. Письменник був відчайдушним борцем за єдину літературну грузинську мову, і це особливо характерно для його прозових творів. Разом з «Баші-ачукі» і «Пережитим» до золотого фонду нашої літератури увійшли оповідання Акакія Церетелі «Біси», «Гогія-чонгурист», «Потрійна любов», «Смерть», які приваблюють тонким психологізмом, достовірністю життєвого матеріалу, гостротою сюжету, наявністю певних елементів авантюрного роману.

Багато енергії й таланту віддав Церетелі відродженню грузинської сцени. Наприкінці 60-х років, після закриття театру Георгія Еріставі, поет створив акторські трупи в Кутаїсі, Тифлісі, сприяючи таким чином розвиткові сценічного мистецтва в Грузії.

Акакій Церетелі — автор близько двадцяти оригінальних і кількох перекладних п’єс, багатьох статей і рецензій на театральні вистави, про театр взагалі. З його благословення вийшов на широкий шлях мистецтва уславлений режисер Коте Марджанішвілі, котрий, до речі, стояв біля витоків українського радянського театру.

І понині не втратила читацького інтересу надзвичайно різноманітна публіцистична спадщина Церетелі. Він був бажаним автором провідних журналів і газет, написав сотні статей, фейлетонів, нарисів, які сьогодні сприймаються як цінні документи епохи. Письменник ніколи не цурався чорнової репортерської роботи, більше того, вважав своїм обов’язком тримати руку на пульсі сучасного йому життя саме через публіцистику. Ще студентом він посилав дописи до редакцій газет «Тифлисский вестник» і «Обзор», згодом став постійним автором «Іверії», «Дроеба», «Квалі» («Борозна»), а з 1897-го по 1900 рік і сам видавав журнал «Акакіс кребулі» («Збірник Акакія»).

Ось як відгукувався про Церетелі-публіциста редактор газети «Дроеба» Сергій Месхі: «Сміливо можу сказати, що серед наших сучасних письменників Акакій — найталановитіший, найпотрібніший газеті. Такого живого пера, такої дотепності, такої іронії і такої легкості письма нема ні в кого з наших літераторів. Тому я вважаю його неоціненним для газети і взагалі для нашої сучасної літератури».