1882
Сталлю треба вдарити об кремінь, щоб викресати іскру
Сталлю треба вдарити об кремінь, щоб викресати іскру. І лише в сутінках можна побачити зорі. Такі сутінки принесли нам «казарми». Ось тоді й побачили ми справжніх синів вітчизни, подекуди заблищали іскри, з’явилися й поети, серед яких Г. Еріставі світить нам так яскраво не тому, що він сильніший за інших і талант його наділений великим блиском, а лише тому, що він був слідопитом і розвідником, тоді як інші його сучасники-поети задовольнялися, може, й сильним, але безплідним зовнішнім сяйвом. Правда, особисті радощі й горе, сміх і сльози цих останніх знаходили в декого відгук, але ніде ми не бачили сміху і стогону народного. Це щастя випало лише на долю ліри Еріставі, та й доля була прихильна до нього: його товаришів вона розкидала по різних глухих закутках, а його поселила в такій країні, де знали добре ціну людині і де молодий поет міг знайти достатньо поживи для розуму. Він жив якийсь час у Варшаві, в Польщі, і там, під впливом видатного Міцкевича та інших передових польських діячів, знайшов правильний шлях: він зрозумів, що Божий дар дістається людині не для особистого блага, а задля служіння батьківщині і що література уявляється наймогутнішою і найвитонченішою зброєю, яка загартовується правдою і яка має служити неослабно тільки інтересам вітчизни. Повернувшись у рідний край, Г. Еріставі одразу взявся до діла: почав видавати журнал «Ціскарі», відродив грузинський театр. Потрібна була воістину велетенська сила для втілення таких грандіозних задумів на той час, але молодий діяч подолав усі труднощі. І не без допомоги тодішнього намісника М. С. Воронцова, котрий прихильно ставився до нього, гідно цінував його і підтримував починання видатного грузинського патріота. Отже, Г. Еріставі подарував своїй вітчизні безсмертну скарбницю і тим самим звів собі нерукотворний пам’ятник.
Перейдемо тепер власне до творів Г. Еріставі. Що для них характерне?
Література — інтелектуальне дзеркало народу. В літературі, як у дзеркалі, має відбитися сучасність письменника з усіма її поворотами, щоб стати наочним історичним свідченням і для майбутніх поколінь. І як у дзеркалі може відбитися лиш те, що реально існує й до чого його піднесли, так само і в творах поета ми маємо побачити все, що торкнулося його серця, співзвучного серцю народу. Виходить, письменник не має права закривати очі на щоденні суспільні явища, що мають народне значення, якими б малими вони не були. Чим талановитіший поет, тим дужче він підкоряється вищеназваним умовам. Поза сумнівом, і Георгій Еріставі був саме одним із таких письменників.
Одне з найважливіших завдань літератури — викриття, а викриття буває двох видів: таврування і висміювання. Важко сказати, де більше печалі та болю. У першому випадку ми чуємо стогін і плач, що хвилює душу, — таким був, наприклад, Н. Бараташвілі, а в другому — сміх, але який сміх! У ньому може бути ще більше гіркоти... Бо ж важко дивитися на людину, яка оплакує когось із рідних чи близьких, а ще важче дивитися на неї, коли вона з просохлими вже на очах сльозами безтямно регоче. Ось таким страшним сміхом і сміявся Георгій Еріставі. Нехай мимовільно, але завжди беззастережно таврував він усе, до чого доторкався. Не було жодної галузі, жодного явища в нашому житті, яких не торкнувся б його разючий сміх. Він змальовує і життя поміщицько-дворянського класу, і становище селян, і продажність пронозливих можновладців, і легковажність тодішньої нібито освіченої інтелігенції і т. д., і т. ін. Та найбільше за всіх дістається від нього купецькій буржуазії. Тим самим Еріставі майже піввіку тому пророчо передбачив нам усю гостроту сьогоднішніх наших проблем.