Справжні сини вітчизни не тільки самі служать батьківщині, але своїм особистим прикладом інших ведуть за собою цим шляхом. У Георгія Еріставі теж були свої послідовники й наслідувачі, серед яких — і такі знамениті письменники, як його учень Зураб Антонов.
Останніми роками, коли настійні чутки про скасування кріпацтва викликали таке захоплення в молоді й у всіх передових діячів, Георгій Еріставі, здавалося, не брав участі в цій загальній радості, був чимось засмучений, і це декого наштовхувало на роздуми. Але справжня причина його суму крилася значно глибше: поет хотів бачити таке скасування кріпацтва, щоб для майбутнього не лишилися нерозв’язаними справді пекучі й морочливі проблеми, а що всі прикмети нічого доброго в цьому сенсі не провіщали, він по-своєму, зі своєю смутною усмішкою казав: «Цей брід гарний, та на жаль, може втопити...» З цим смутком він і пішов від нас за два місяці до звільнення селян.
Він виконав свій обов’язок перед вітчизною і з чистою совістю постав перед лицем уславлених предків, щоб самому стати в лави тих, чиї імена будуть безсмертні.
1884
Нотатки літературного інваліда
Ось як! Розучилися навіть перо в руках тримати!.. І не дивно: адже декілька років спливло відтоді, як я у відпустці в Аполлона! Тепер знову кличуть на дійсну службу. Дивно! Що мене вабить до того неспокійного табору перодряпів? Війни журнальної не передбачається, маневрів нема ніяких, усюди «мир та спокій, Богом даний». Літературні діячі сидять собі тишком-нишком і, не маючи кращого діла, як добровільні пастухи, доглядають череду, одночасно ганяючись за качками. Чим же я буду в такому середовищі? Абсолютно нічим! А проте нечиста сила штовхає мене, старого, до них, бодай вони крізь землю провалились! Це все витівки та підступи літературного Мефістофеля, — він мене бентежить! А коли правду сказати, то хто ж вистоїть перед спокусою фаустівського оновлення задля очікуваної Маргарити? Вирішено: віддаюся чортові й беруся за старе. Оскільки згідно з нещодавно заведеним у нашій газеті порядком кожен мусить пред’явити свою посвідку, тобто свідчення про благонадійність, у вигляді чистосердечної сповіді, то і я маю честь рекомендуватися: я старий літератор, але не талант! Не обдарований визначними здібностями, і, хвалити Бога, тим краще для мене! У наш практичний вік, коли, подібно до гамлетівського «бути чи не бути?», кожен, хто виходить на суспільну арену, ставить перед собою запитання: «бути чи здаватися?» і сам-таки його розв’язує, не задумуючись, на користь останнього, — куди мені потикатися з талантом, цим злом, що веде прямою дорогою до самісінької прірви?
Справжній талант не потребує ніяких присмак і тому часто обдає гіркотою, тоді як примарний подається підсолодженим за фарисейським столом, і всім він до смаку. Цим тільки й пояснюється швидкий успіх і практична перевага примарного над справжнім. «Усе позірне — скороминуче, лише справжнє міцне й довготривале! Істина зрештою візьме своє!» — запевняють люди переконані чи, краще сказати, вперті. З цим не можна не погодитися, та біда в тому, що це втішне «зрештою» приходить так пізно і так недоречно, що прадідівські чекання й сподівання ледве при правнуках здійснюються, і то абияк. А одержати особисті права після смерті менш бажано, ніж бачити себе уві сні щасливим. Отож той, хто добровільно не прирік себе на прометеївські страждання і не хоче користуватися життям, а повинен намагатися лише здаватися всім, по суті нічим не бути, бо цього вимагає юрба — могутній титан з бездумно виряченими очима, величезними вусами й довжелезним язиком — бути героєм юрби, а цього досягти можна кривлянням і вмінням прикидатися. За всіх часів і в усіх народів до цього способу вдавалися навіть найкращі люди, не розраховуючи на свої справжні здібності. Так чинив Алківіад, відрубавши хвоста своєму улюбленому псові, щоб тільки примусити юрбу не забувати його! Істина ця така очевидна, що, мені здається, мало хто з людей не розуміє її. Стати героєм юрби — хвилинна справа: досить тільки захотіти!.. Усі будуть дивитися на тебе, тицяти пальцем, говорити про тебе і т. ін.
Потреби нема, бо ж деякі піднімуть на сміх, — їх завжди меншість, а більшість можна запевнити, що ти кидав каменюки саме в тих, кого й треба було побити, як ворогів суспільства. Повірять, та ще й спасибі скажуть.