Так само, коли забажають забрати до дільниці, то скажи тільки, що ти від сумління в святковий день хотів задзвонити у дзвони, щоб примусити інших глибше проникнутись значенням того чи іншого свята, — повір, відчепляться. Отож, ставлячи одночасно й Богові свічку і чорту кочергу, можна пожинати безкарно лаври і направо, й наліво!.. Як бачите, все це так просто, а тим часом скільки ми знаємо людей розумних, але «невдах» у житті лише тому, що характер не дозволяє їм виламуватися, аби догодити юрбі.
У преси теж своя юрба і свої дзвони, і охочих сходитися туди теж чимало; вони не тільки самі лізуть, а й інших запрошують наслідувати свій приклад!.. Простягнуть руку й командують: уперед!.. Щасливчики! Які вони впевнені в собі! Від надлишку сил руки в них рухаються точнісінько так, як від надлишку почуттів глаголять вуста.
Знаю я все це... Зрозумів... Міг би сам вчинити так само, та це не для мого віку!.. І нехай нічого такого від мене читач не чекає!.. Сидячи на камені терпіння, я тільки зрідка згадуватиму добрий старий час, і коли читач матиме бажання послухати мене, старого, нехай повісить він вуха на кілочок уваги.
1887
Лекція про «Барсову шкуру»
З усіх класичних творів грузинської літератури найбільшою популярністю користується поема 12 ст. «Барсова шкура». Історія всесвітньої літератури не багато дає нам прикладів, щоб якийсь твір такого плану в когось із стародавніх народів користувався такою всестановою популярністю, як згадана поема «Барсова шкура». Не лише освічена частина населення, а й простолюд знав її напам’ять, коли не повністю, то, зрештою, в кращих її уривках, не кажучи вже про ті окремі строфи, які стали загальним набутком народу у вигляді приказок, прислів’їв і мудрих афоризмів. Деякі [дотримуються] тієї думки, що ці афоризми існували і до Руставелі. Поза сумнівом, це правда, інакше й бути не могло: геній народу, уособлений у Руставелі, зібрав їх і доречно вживав до тієї чи іншої обставини, та коли народ повторює їх і прозою, і віршами Руставелі, то перевага все-таки лишається за «Барсовою шкурою».
Монгольські погроми згубно вплинули на долю Грузії. Після дванадцяти спустошливих нападів Тамерлана Грузія розпалася на кілька окремих, не тільки не залежних одне від одного, навіть ворогуючих між собою дрібних царств і князівств, і впродовж кількох століть сама тільки література разом з православною церквою нагадувала їм, що вони все ж таки брати одного роду й племені. Звичайно, і тоді, і за тих умов, найголовнішою з’єднуючою ланкою була «Барсова шкура». Бона, ніби чарами, могутньою силою однаково приваблювала до себе серця всіх політично розрізнених грузинських племен, які вже не мали між собою нічого спільного, крім уславленого минулого. Та, незважаючи на все це, головна ідея поеми і досі лишається не зовсім з’ясованою для нас. І в цьому винні:
1. Сам автор: уособивши в своїй поемі сучасну йому Грузію 12 ст., з досить зрозумілої для тієї доби причини, він, щоб відвести очі юрби зарозумілих сучасників, сказав, що поема його перекладена з перської. Але знавці перської літератури засвідчили, що нічого схожого в персів нема й не було. До того ж, сам автор в іншому місці суперечить собі, коли каже, що «їй на честь солодкі вірші скласти звелено мені», тобто цариці Тамарі.
2. Верховний католікос Грузії Антоній І, один із видатних грузинів кінця 17-го і початку 18-го століть, з особливою несамовитістю напав на «Барсову шкуру», прокляв як диявольський твір і для прикладу спалив один її примірник, запрошуючи православних наслідувати його вчинок. Даремно дорікають йому в жорстокості й фанатизмі! З його творів «Цхобілсіткваоба» виразно видно, що він чудово усвідомлював, на щó замірявся, але обставини змушували його до цього: оточена звідусіль мусульманським світом жменька люду грузинського пле[мені], оборонялася упродовж кількох століть, аби зберегти свою самобутність разом із православ’ям, і на початку 19-го сторіччя встигає вручити себе — стомлена, але не вмираюча, як гадають декотрі, — єдиновірній могутній державі — Росії. Нема початку без кінця. За законами світобудови все має свою межу, а вічний один лише всемогутній Творець. І народи, як окремі особистості, частково гинуть: після них лишаються тільки їхні діяння. Грузія мала своє минуле, блискучий період розвитку, і...[22] Заслуги її перед християнством неабиякі. Принцип справедливості вимагає знати їх і віддавати щиросердо належне... Якщо мученицькі звитяги поодиноких особистостей викликають у нас почуття подиву й любові до них, то [що] ми маємо відчувати перед цілими народами, яким випала така сама доля? Якби я сам не був грузином, то, мабуть, ще сміливіше висловив би своє щире захоплення й зачудовання минулим своєї батьківщини, але тепер обмежусь тільки скупим передбаченням, що рано чи пізно заслуги її перед християнством дістануть належну оцінку.