Виступаючи перед вами з бесідою про «Барсову шкуру», я далекий від думки безпомилково коментувати поему, але, зізнаюся, завдання моє полягає в тому, щоб довести безпідставність усіх досі існуючих припущень про поему і потім запропонувати на ваш суд свої власні висновки й припущення і, коли вони, викликавши інші...[23], наштовхнуть на правильну думку, то мети моєї буде досягнуто.
Перш ніж перейти до аналізу «Барсової шкури» я, щоб підготувати ґрунт, повинен сказати попередньо кілька слів, а тому прошу вашої уваги. Очевидно, ви пам’ятаєте анекдот про того іспанського мисливця, якого застала в лісі буря, а він, стомлений, змучений, виснажений, ледве доплентався до лісникової хатини й почав стукати в двері, просячись переночувати. На запитання сторожа — хто він? мисливець назвався кількома своїми іменами. Лісник не знав, що в католиків є звичай називати кількома іменами ту саму особу, а подумав, що біля дверей його хатини зібрався цілий гурт, і відмовив усім у гостинності... Саме на цього іспанського мисливця схожа наша Грузія, коли вона стоїть на порозі історії. Навряд чи знайдеться десь інша така країна, яка зазнала б більше лихоліть, аніж ця маленька Грузія. З найдавніших часів не було народу, який не стикався б з нею так чи інакше. Це: перси, ассірійці, вавілонці, араби, римляни, греки та інші, не кажучи про турків та монголів, котрі не один раз заполонювали Грузію під проводом різних Чінгіс-ханів, Тамерланів та їхніх послідовників. Навіть європейські народи, в руках яких зосереджена зараз уся цивілізація, виходячи з Середньої Азії, перетинаючи Кавказ, переходили через серце Грузії.
Існує в Грузії міф про те, як Амірані, тобто Прометей, прикутий до Кавказу, зносив усілякі катування. Як його терзав орел і як на місці вирваних шматків виростали нові. Не знаємо, чи відтворював цей міф минуле Грузії, чи це пророцтво її майбутніх страждань, але знаємо, що Амірані справді уособлює багатостраждальну, віддану на тортури Грузію, яка лежить біля підніжжя Кавказьких гір і тієї скелі...
Грузія, що мала стільки всіляких зіткнень, не відіграє ніякої визначної ролі на сторінках всесвітньої історії! Вона, як той іспанський мисливець, ніколи не мала одного лише імені... її називали: Гогі, Магогі, Месхі, Мосохі, Імері, Амері, Іверія, Імерія, Колхіда, Албанія, Георгія, Грузія, Кордованія, Тібалі, Халіби, Мокріни, Картвелі тощо. З якого боку підходили чужоземці, іменем тієї частини й називали всю Грузію, і це все вносило плутанину. Приклади: Фазіс і Авоніс. Отже, Грузія фігурує в історії, але під різними назвами, і завдання майбутніх істориків — розібратися в них, з’ясувати й скласти одне ціле, не звичайну історичну розповідь, а трагедію з життя народу взагалі, а зокрема — свідчення про мученицькі подвиги грузинського народу за віру, рідну мову й свої національні особливості. Але це все ми залишимо майбутньому, а зараз випадає сказати нам кілька слів про мову грузинську, про ту мову, якою написана «Барсова шкура»...[24]
З усіх азіатських мов, включаючи навіть арабську, найрозвиненішою мовою є грузинська, граматично опрацьована, багатство форм і висловів [її] воістину вражаючі, і це найкраще відчувається при перекладах з іноземної на грузинську. Якась одна буква, вставлена в слово, надає йому іншого значення, а іноді одним словом можна виразити ціле поняття, таке, для якого в іншій мові треба вжити не лише кілька слів, а й речень. (Приклади). На чому будують своє припущення...[25] Грузія запозичувала слова, але форми не змінювала. Слова, що ввійшли (приклади). Досить прикладів... Залишимо філологам та історикам доводити в майбутньому, а ми ближче підійдемо до предмета нашої бесіди. Добре знати минуле, але ми не знаємо сучасного. Наприклад? Не знають нас іноземці. Порівняння, яке вони роблять. Моє власне порівняння: чонгурі. Мимохідь скажемо... Політичне життя не зупинялося. Відпочиває — сон цілющий. Народ наш пробуджується... Ми повинні підтримати... Характеристика.
Картлієць (приклад). Імеретин. Мінгрел. Гурійці. Свани та горці[26].
1887
Історична довідка
Рівно півсторіччя тому в журналі «Библиотека для чтения» відомий на той час історик Погодін надрукував статтю, в якій доводив, що християнство спочатку поширювалося всюди з допомогою жінок, і, як на приклади, посилався на грецьку царівну Єлену, на святу Ольгу, на Ядвігу польську, а потім урочисто закінчив свою думку такими словами: «І навіщо нам далеко ходити? Чи не цариця Тамара поширила в Грузії християнство?» Як бачите, шановний автор переплутав четверте століття з дванадцятим, сплутав св. Ніну з Тамарою й промахнувся на вісім сторіч. Та це було, повторюємо, півсторіччя тому: відтоді чимало витрачено коли не моральних і розумових, то принаймні матеріальних сил на вивчення Кавказу, Закавказького краю та їхніх мешканців, а тому тим більш дивним здається нам існування таких учених спеціалістів, які, видаючи себе за авторитети з кавказознавства, по суті, схожі на «калік подорожніх», що розповідають розжирілим і змученим безсонням купчихам казки про святі місця, про самоцвіти, про гідру-звіра, про трубний голос, Білу Арапію, царя Соломона і т. ін., і т. ін. До цієї категорії вчених цілком можна віднести й автора статті про грузинів, надрукованої в № 19 поважної газети «Кавказ». Як видно, йому дуже хочеться перетворити всіх грузинів на Іванів Безпам’ятних. За його словами, їх ніколи не існувало раніше, а в XI сторіччі раптом з’явилися — невідомо звідки та як — у тодішній Вірменії, тобто в сучасній Грузії, вигнали арабів, підкорили сусідні землі, закріпилися, протримались близько двох сторіч, а потім знову раптом зникли, і тільки жменька їх притулилася в деяких редакціях місцевих газет, щоб звідти, через свою незрілість і недоумство, турбувати вітчизняних Лессежів та Бісмарків.