Монастирі, що їх збудували грузини як у самій Грузії, так і за її межами, явні свідки того, що грузини існували — й існували як організована держава — до X сторіччя.
а) Храм св. Хреста в Єрусалимі заснований грузинами в V ст.; про це свідчать і грецькі джерела, і грузинські написи на стінах монастиря Хреста.
б) Лавра Іверська на Афоні заснована в IX ст. на згадку про ту велику подію, коли грузини під проводом Торніке Еріставі розгромили Барда Скліра, який відокремився, й порятували Константинополь.
в) Ванські клиноподібні написи вважаються грузинськими.
г) Напис на камені, який знайшли, коли прокладали дорогу між Тифлісом і Мцхетою, що й нині зберігається в тифліському музеї, позначений 75 р. по н. X.; в написі сказано, що римський імператор грузинському цареві Фарсману, другові кесаря й римського народу, будує фортецю.
д) За переказами римських істориків, царю Іверії Фарсману в Римі, у храмі Беллони, поставлено пам’ятник.
Архітектурний стиль, що склався до XIII ст., відомий у наукових колах під назвою іверійського, або грузинського.
Прийняття Грузією християнства в 318 р. від св. Ніни.
Переклад Євангелія в V ст.
Поширення християнства в Західній Грузії апостолом Андрієм та Сімеоном Кананітом.
8. Прибуття в Грузію 13-ти отців сирійських у VI ст.
9. Зразкові переклади книг Нового та Старого Заповіту святогорцями.
10. Постанова вселенських соборів про самостійність грузинської церкви та ін.
Ми могли б навести безліч неспростовних фактів, але вважаємо, що й цих досить для переконання тих, хто помиляється. А щодо автора статті, надрукованої в «Кавказе», то йому байдуже: він не хоче визнавати нікого й нічого, бо це не входить до програми його публіцистичної діяльності.
Усі ці нумізматичні, історичні та археологічні відомості в його очах не що інше, як лише вигадка й підробка недозрілих співробітників «Нов[ого] обозрения». Навіть написаного на спростування вчення латинян твору московського митрополита Філарета, де той посилається на грузинську церкву як на свідка православ’я російської церкви, він не визнає і вірить з усіх самому лише Баронові Брамбеусу (Сенковському), який у 30-х роках бовкнув щось про Грузію, а потім і сам покаявся в пресі. Недарма мовиться, що від великого до смішного один крок. Видатний «учений», автор статті «Кавказ», складаючи свою історичну довідку, очевидно, керувався, великими бісмарківськими міркуваннями, але вочевидь перестарався й потрапив у смішне становище, з якого не виведуть його ніякі історичні джерела.
1888
Промова на бенкеті на честь Ернесто Россі
Навіки й нині дорогий наш гостю, пане Россі! Не приписуй тільки незнанню мови те, що я говоритиму й славитиму тебе тут по-грузинському!.. Скажу відверто, що коли б навіть досконало володів італійською, все ж не зрадив би в цьому випадку рідної мови — найсолодшого й найдорожчого мого скарбу, бо саме тому, що він мені такий дорогий, хочу я огорнути в нього мої думки про тебе! Тільки великій стихії під силу оповістити світ про свою силу й нагадати разом з тим про всемогутність Творця. Такою саме стихійною силою став для нас ти, бо без слів (вибач, для нас саме без слів, адже ми не знаємо твоєї мови!), лише говіркою своїх рухів і красномовністю свого обличчя сповістив нам про свою могутність і дав зрозуміти разом з нею творчу всесильність Шекспіра.
Отруєні повсякчасною гіркотою, ми так сьогодні здрібніли, що не можемо самі сягнути тих вершин, які осявають блискавицею й потрясають громовицею поета — ясновидця й підкорювача людських сердець. Треба було з’явитися титанові, і цим титаном став ти. Ти нам наочно показав олімпійські характери й пекельний вир пристрастей, що ними сповнив поет людські тіла; сьогодні ми не тільки знаємо, а й безпосередньо відчуваємо і переживаємо муки сповненого гордині Ліра, ужаленого наостанку зміями дрібної невдячності!
Ми бачимо, куди завели Макбета безмежна честолюбність і себелюбство та яку страшну кару наслав на нього його ж демон! Немов живий, постав перед нами великий Гамлет, володар усіх скарбниць розуму й душі, але нездатний зіставити між собою ці дві сили й підкорити їх собі: він вагається, бентежиться, стає жертвою свого роздвоєння й сліпого випадку. Пізнали ми й Нерона, володаря великої країни, якого не задовольняють випадкові, у спадок одержані, велич та слава, і який намагається сам щось собою являти і ладен проміняти царський вінець на лаври артиста. Та нещасний цар у ролі бездарного актора ще жалюгідніший і смішніший, аніж бездарний актор на троні імператора. Ти вже нас познайомив... та що я кажу! вибач! не познайомив, а розбудив у нашій душі юного Ромео, нагадав нам нашу молодість, ті блаженні часи, коли троянди розквітали для нас без колючок, а наша Джульєтта, перше наше кохання, була і єдиною нашою вірою, нашою надією, самим нашим життям! Ти нагадав нам про насолоду й аромат першого поцілунку, гаряче дихання якого ми заберемо з собою в могилу. Та хіба перелічити усе? Розум, серце, слух та очі наші з тобою, прикуті до тебе, і серце б’ється вже інакше, почуття охоплені незвіданим досі хвилюванням... Отож, на завершення, твій образ і твоє ім’я навіки будуть у нас закарбовані, хоч би як далеко ти від нас був, і хай не буде в нас застілля, на якому ми бодай у душі не благословили б тебе, як тепер ми піднімаємо цей тост і п’ємо за твоє здоров’я! Многії тобі літа!