1890
Відповідь
Останнім часом свої й чужі, знайомі й незнайомі, всі разом і з однаковою наполегливістю питають і дорікають мені, чому, мовляв, я не зберу воєдино розкидані за тридцять років свої твори і не видам їх окремою книжкою. Щоб відвести цей докір, я хочу раз і назавжди висловити свою думку.
Я неодноразово говорив і зараз повторюю, що дуже важко бути самотнім у сім’ї. Будь-яка домашня робота звалюється на голову однієї людини, і вона змушена займатися всім потроху. Це дуже неспокійна й неорганізована праця, та коли за неї не братися, то в оселі згасне вогонь...
Саме така самотність і безлюддя в нас, у шістдесяті роки, коли на арену вийшло кілька молодих людей і стали трудитися на благо вітчизни. Справжній трудівник завжди береться за те знаряддя, яке потрібне саме на той час: ходить за плугом, хекає з сапою, надриває пупа з бороною, косить косою, жне серпом. А лінивий і несумлінний чинить інакше; він не зважає на те, яка пора року, і в розпал сівби хапається за серпа, гострить його та ще й вихваляється: дивіться, мовляв, який я далекоглядний, турбуюся вже про майбутнє, хліба ще дозрівають, а мій серп уже напоготові!.. Але такого трудівника всі називають шахраєм. Кожен з нас повинен працювати для сучасності, і в цій повсякденній роботі полягає і служіння майбутньому — такою мірою, як ці часи пов’язані один з одним. А той, хто втікає вперед від потреб сьогодення, — приречений на безплідність. Так мислили й молоді трудівники шістдесятих років, і тому судити про них без врахування особливостей того часу, тільки з погляду сьогоднішнього дня, було б неправильно. Усі їхні думки були спрямовані на те, як зарадити тому, що потребувало тоді найпершої допомоги, і як боротися з тим, що цьому протистояло й перешкоджало. Нікому з них і на думку не спадав егоїстичний розрахунок: «Це, мовляв, маленька і не гідна мене справа!», «Це особисто мені не дасть ніякої вигоди», «Спочатку я, а потім уже моя рідня!» і т. ін. Кожен брався за ту зброю, яка була зручніша, і вже, зрозуміло, ніхто не думав у ті часи про те, щоб краще прикрасити, позолотити чи посріблити ту зброю.
У групі тієї молоді одним з наймолодших був і я, бо мені легко давалося письмо, я, крім іншої зброї, користувався й пером. Не про мистецтво і не про майбутнє думав я тоді, а мав на увазі лише злободенну придатність моїх творів. Та минув той час. Настала інша пора. Наші писання відійшли в минуле разом із часом, що їх породив. Те, що тоді мало велике значення, сьогодні зовсім втратило його... Тому я і не хочу, щоб друкувалися мої твори! Якщо їх надрукують лише як документи епохи — то інша річ, але я ніколи не погоджусь, щоб на них дивилися, як на зразки мистецтва й поезії! Кажу я це зовсім не з удаваної скромності чи з бажання видаватися оригінальним...
1892
Розмаїті думки
Народна творчість зберегла для нас один своєрідний тип — Нацаркекію — золотошукача, він такий самий смішний, як і Дон-Кіхот, Фальстаф чи Іван-дурник. Дон-Кіхот — цей образ вилинялого лицарства — смішний у своїй благородній благоглупості, коли бореться з вітряками чи отарою овець, цілком переконаний, що січе своїм мечем полчища сарацинів. Дон-Кіхот разом з тим взірець щирості й чесності, одержимості ідеєю людинолюбства. Інша річ Фальстаф. Він брехун, хвалько, й до того ж раб свого шлунка. Це боягузливе створіння увесь час розмірковує про лицарські звитяги і про честь з єдиною метою — приховати свою внутрішню нікчемність і схопити якийсь чужий шматок. Обидва ці типи і національні, і загальнолюдські... Вражаючий і наш Нацаркекія! Він слабкий фізично: досить на нього дмухнути, як він перелетить за тридев’ять земель; він і сам це знає і дуже не рипається, сам він ні на кого не нападає, але за щит ховається вчасно, і той щит — його надзвичайний розум. Своєю кмітливістю і спритністю він не лише відбивається від левів — цих представників грубої фізичної сили, — але й підкорює їх собі.