Публіцистичний хист Церетелі з усією повнотою розкрився на сторінках саме «Дроеба», де під спеціально відведеною для нього рубрикою «Гарячі новини» публікувалися злободенні кореспонденції з різних життєвих проблем. Нерідко вони були приперчені сатиричними віршовими рядками, що потім набували і самостійного літературного життя.
У публіцистичних роздумах Акакія є і далекоглядні передбачення, які повністю підтвердила історія. «Якось Маркс сказав про себе, — пише Акакій у статті «Абеткова істина»: — «Вважайте мене ким завгодно, тільки не марксистом». Що він хотів цим сказати? А те, що не все у своєму вченні він вважає догмою і що не всі послідовники тлумачили його так, як це розумів сам учитель...» До чого призвело довільне тлумачення вчення Маркса або перетворення його на догму, сьогодні нікому пояснювати не треба. Вже тоді побачити цю небезпеку могла лише людина з аналітичним мисленням, безпомильною інтуїцією. Таким хистом обдарувала поета природа.
Оскільки світ для Акакія завжди конкретний, з його реальними ознаками, болями й тривогами, світлом і тінню, в його творчості — чи то поезія, проза, чи публіцистика — сама дійсність, повсякденність підносяться до рівня символу. А сам символ — строгий і лаконічний, як грузинський храм на шпилі гір, яскравий, як полудневе сонце в долині Ріоні.
Хоча в найкращих своїх проявах музу Акакія Церетелі можна однозначно трактувати як ліричну, проте його творчість в цілому — це драма, що вмістила в собі і шалені бурі минулого, і трагічні реалії сучасності.
Людська й поетична натура Акакія Церетелі була ніби зіткана з гордого самолюбства, аж надто загостреного почуття честі й гідності. Пристрасний і запальний, він бував часом дуже різкий і суб’єктивний, що ускладнювало його і без того невлаштоване життя. Заспокоївшись, переживав, картав себе, та все повторювалось уже в інших варіантах.
Як справжній поет, Акакій був вразливий, але здатний радіти з дрібнички. Він пишався, що в дощову негоду, на Головінському проспекті (так називався тоді проспект Руставелі) його впізнала чужа дівчинка, зупинила і наполягла, щоб він узяв її парасольку, що простий пекар пригостив його щойно випеченим хлібом...
Можна лише здогадуватися, яка радість переповнювала серце літнього поета, коли в грудні 1908 року кутаїська молодь, відзначаючи 50-річчя творчої діяльності свого улюбленця, впряглася в фаетон і так привезла його до готелю; або коли під час подорожі в Рачі і Лечхумі в 1912 році населення влаштувало на всьому шляху урочисто-хвилюючі зустрічі.
Дивишся на фотографії Акакія Церетелі, на погруддя, виліплене Якобом Ніколадзе з натури, що споглядає нас із скверика Тбіліського театру опери та балету, і ловиш себе на думці: було в ньому щось від пророка, і не тільки в творах, а й у зовнішності.
В останні роки життя поета розбив параліч, і хоч здоров’я вдалося відновити, невелика вада все ж таки лишилася: він не міг вільно нахиляти голову. Так і ходив — з високо піднятою головою. Біблейські очі, олімпійське чоло і густа сива борода надавали йому справді божественної подоби...
Справжнім Сервантесом у дотепах, справжнім Байроном у печалі, справжнім Гайне в еротизмі і незрівнянним громадянином у любові до батьківщини назвав Акакія Церетелі Галактіон Табідзе, один з найталановитіших його спадкоємців у поезії XX сторіччя.
Грузія багата на видатних співців, але з-поміж них Акакій Церетелі посідає особливе місце як символ поетичної душі народу.
Він — «єдиний наш Акакій!..».
Рауль Чілачава
ПРОЗА
Пережите
Частина перша
І
Усе суще, живе й неживе, зриме й незриме — підпорядковане єдиному законові буття: воно народжується, росте, старіє і вмирає!..
Скажімо, що таке вода? Вода! Не уникнути цього непорушного закону й звичайнісінькій річці, не втекти і їй від того непохитного порядку: ледве народившись на світ, тобто пробившись десь у хащах гірських схилів, струмочок, що по краплі сльозиться, одразу ж, наче немовля, зіп’явшись на ніжки, робить перші невпевнені кроки, рине з урвища вниз; поволі струмок збільшується, аж поки, зрештою, дзвінко дзюркочучи, не шасне в якусь ущелину, де він, ніби юнак, сповнений звитяги, гордий, нестримно поривний, завжди готовий до борні, вже ні перед ким не поступиться, нікого не злякається. Гуркочучи й ревучи, рветься потік уперед, стрибає, перехлюпується через величезні нерухомі брили, відчайдушно б’ється об гострі прибережні скелі, намагаючись звалити, змити течією своїх суперників... А не здолавши їх, відступивши, переможно волаючи, мчить далі — до рівнин.