1898
З бібліографічних нотаток «Вірші Беранже грузинською мовою»
Поетичний переклад з однієї мови на іншу взагалі справа важка. Перекладач не лише повинен знати досконало мову, з якої він перекладає, щоб не пропустити вагомої іноді дрібниці, не лише повинен віртуозно володіти рідною мовою, на яку він перекладає, але й мусить бути рівним за талантом авторові оригіналу, щоб правильно його відтворити. Інакше це буде дослівний переклад, що означає вбити у творі все живе й тягнути потім його труп.
Переклад завжди лишається тінню оригіналу, коли навіть перекладач досконало володіє двома мовами й рівний за талантом авторові. Необхідне ще одне: щоб не вислизнули від нього ті невловимі «дрібниці», які становлять потайний рух особливого духу кожного народу і які письменник усмоктує разом з молоком матері, щоб, зріднившись з ним, прикрасити й осяяти свої поетичні витвори. Усе це стосується справді визначних класичних творів, бо незначні твори в перекладі можуть лише виграти, а втрачати їм нічого!.. Ось чому так важко повністю відтворити Руставелі, а нас питають: «Чому ж? Коли думку буде передано, слова збігатимуться, мелодія схожа, благозвучність збережена?..»
Поезія буває двох видів. З одного боку, вона підносить думку, а потім захоплює й почуття, пронизуючи їх обох. З другого, непомітно, сама по собі — ніби їй нема ніякого діла до розуму — проникає в серце й душу зачарованого народу, який мимоволі опинився у неї в полоні. До цього виду слід віднести народних поетів; їхні вірші відзначаються пісенністю, вони радше співучі, ніж декламаційні, й, читаючи їх, неодмінно наспівуєш у душі. Такі поети дуже рідкісні. Такими були в Англії — Бернз, у Німеччині — Гайне, а в російських умовах, мабуть, Кольцов, якого слід згадати добрим словом. З цієї когорти, тільки ще сильніший, француз Беранже, який у своїх пісенних віршах змалював усе життя сучасної Франції. Відтворити повністю такі поезії іншою мовою майже неможливо... Деякі талановиті поети-перекладачі, скажімо, Курочкін, наблизилися до Беранже, але такою мірою, як вечірня зоря схожа на ранкову. Більшого важко було й вимагати...
1899
Із статті «Лист до друга»
Коли я бачу в нас хоч що-небудь гарне — зроблене чи написане — навіть якщо це йде від мого смертельного ворога, — я відчуваю захоплення, якого не передати!.. Забуваю про особисте, ладен пригорнути ворога до грудей, вистелити собою його дорогу!.. Точнісінько так само приводить мене до відчаю й дратує будь-який негідний вчинок чи бездарна писанина. Нехай то буде навіть найвідданіший мій друг, не зможу його захистити й кину йому в обличчя свою думку. Таку мою вдачу всі сьогодні засуджують: не пощадив друга? — ницість! Добрим словом згадав ворога? — безхарактерність! Так розмірковує більшість. Я все це чудово розумію, але хіба серце може зрадити те, що стало його плоттю і кров’ю, його символом віри? Я не жалкую, а коли й захочу, — не зможу байдуже пройти повз добро і зло в моїй країні, яким би незначним воно не було, і коли не ділом, то хоча б словом втручаюся... Слово, мовлене одного разу доречно й підхоплене, переказане іншими, те саме, що й дійсність та її відображення: діло — плоть, а слово — безтілесне, але й воно, наче привид, може налякати ницих людей і нероб, сполохати їхнє жаб’яче болото.
У дитинстві один горець благословив мене: «Дай Боже тобі вирости так, як росте грудка снігу, що котиться згори, або людський поговір». Скільки істини й мудрості в цих словах! Справді, часто одна маленька гірська пташка розхитує гілку, мимоволі струшує з неї жменю снігу, а він котиться вниз, переростає в лавину, яка з гуркотом обвалюється на долину, розбиваючись там на тисячі шматків, підкочуючись кожному під ноги, невідступна, мов більмо в оці! І так аж до приходу весни, відлиги. Отак само й крилате слово! Лише з тією відмінністю, що долину через кілька місяців урятує весна, а затавровану словом людину порятує лише могила.