Ти спитаєш — до чого ці роздуми?
Скажеш, що ти зайнятий і тобі не до моїх балачок... Але ж ні, тобі доведеться мене вислухати!.. Прочитавши твою «Цецо», я багато чого від тебе чекав, нехай би там були й недоробки. Я відчув усю твою творчу силу, але сподівання мої з часом не справдилися. Мистецтво в твоїх творах поступилося місцем публіцистичній дидактиці. У тебе підтялися крила! І тебе, незважаючи на твій великий талант, захопила, підкорила хвороба, що проникла до нас з чужини — гола-голісінька проповідь художнім словом... Мистецтво саме по собі велике й прекрасне!.. Як справжній красуні не потрібні рум’яна й прикраси, так і справжній твір мистецтва не потребує істин, розцяцькованих брязкальцями.
... Та ось твоя нова книжка «З минулого» мене знову несподівано потішила. Там є все, що вимагається від таланту: слово, інтонація, думка особиста й загальна. Це — справжнє дзеркало наших батьків. Переді мною ожили втілені образи поміщика й кріпака, священика й селянина... Відчувалося, що автор вистраждав предмет... Тепер я бачу, що ти обрав правильний і гідний твого таланту шлях.
У кожного народу є своє власне обличчя, і література, як дзеркало свого народу, теж мусить мати своє особливе лице. Наша література повинна бути вірогідним відображенням нашого життя, в ній ми маємо побачити і розмаїту природу Грузії з її горами й долинами, лісами й річками. У ній мають жити гармонійно втілені почуття й розум нашого народу; сучасне має бути в ній у злагоді з минулим, а те й друге разом мають прагнути майбутнього. Якщо не буде цього, то й наша література втратить будь-яке значення, стане нічим, тінню без плоті... Літературі необхідна своя, кровна, рідна оболонка, а те, чого в нас нема, — з потрібного, зрозуміло, — слід прищепити й пересадити, але ця праця дуже складна, вона має свої правила й закони: треба спочатку підготувати ґрунт, щоб саджанці пустили коріння, а паростки зійшли й забуяли. Бо ґрунт може прийняти пересаджене лише тоді, коли на ньому проростають спочатку свої, вітчизняні плоди, тобто такі твори, в яких відображено різноманітні куточки нашого життя, нашої країни, духовно близькі нам.
1901
Із статті «Невеличке зауваження»
Думка, що нібито «любовні й героїчні вірші не мають ніякого стосунку до таланту й поезії», — дуже банальна! У шістдесятих роках, коли мистецтво так захопило багатьох російських письменників, що навіть найкращі й найталановитіші з них боялися ступнути на землю й літали лише в небесній блакиті, відірвані від життя, видатний письменник того часу Чернишевський нагадав їм, що мистецтво не повинне існувати лише задля безплідного мистецтва, а покликане слугувати життю... Він прагнув повернути в природне русло мистецтво, що впало у крайнощі. Захоплені правильною думкою Чернишевського, Писарєв, Зайцев та інші не змогли вже втриматися, втратили почуття міри й удалися в справді сміховинну крайність: почали взагалі заперечувати мистецтво, накинулися на поезію, бездарний райошник поставили вище від Пушкіна, голоп’ятих Акулин — вище від рафаелівської мадонни, а гончарні вироби не поступалися скульптурам Мікеланджело. У цей час більшість російської молоді була захоплена такою самою думкою... Однак Росія давно вже перехворіла на цю хворобу, і сьогодні навряд чи знайдете когось, хто продовжував би вірити названій проповіді Писарєва — Зайцева. А в нас, оскільки ми харчуємося недоїдками й довше за інших ковтаємо підкинуту нам кістку, — в нас ще довго залишиться в роті присмак. Ось тому й знайшлися в нас ще такі, хто спростовує мистецтво й поезію!
Присвячені Лаурі любовні сонети Петрарки, які пустили глибоке коріння в свідомість і серце народу й стали безсмертними, виявляється, з цього погляду, незначною дрібничкою! Та й згадувати героїв минулого теж, виходить, дурниця!.. Як же, в такому разі, прославилися навіки Гомер і Вергілій, Мільтон і Данте, Торквато Тассо й Аріосто, Гафіз і Фірдоусі? А хіба наш «Витязь у тигровій шкурі», який зберіг нам мову нашу і саму нашу національність, щось інше, як не героїчна епопея?
Талант і майстерність не в розмірі предмета, а в ставленні до нього і в його зображенні, яким би він не був і що б це не було — сьогоднішня печаль чи повість про давноминулі роки.
Не треба співати з чужого голосу. Наслідування — дуже часто ознака бездарності. Поет повинен розраховувати на власні творчі сили. Кожен твір мистецтва має бути плодом органічної творчості, повинен бути плоттю від плоті художника, виношеним і вистражданим і в муках народженим, а не знайденим десь на стороні й запровадженим. Інакше ми матимемо справу з підробкою...