Я поринув у ці думки, коли зайшов мій друг лікар, послухав серце, пульс і радісно мовив: «Я ж казав, що все це нерви! Бачиш, як тебе заспокоїли ліки, які я вранці тобі призначив!» Я не став переконувати його і не виказав справжньої причини поліпшення мого стану.
Якось зайшла розмова про грузинський хліб, і я прохопився, що з усіх сортів грузинського хліба віддаю перевагу лавашу. Серед співрозмовників був і Іов Ісакадзе, зовсім простий чоловік, тифліський пекар.
Наступного дня зайшов до мене той Іов Ісакадзе і, всміхаючись, дав мені якийсь згорток, пробурмотів, що це його твори і що він тому наважується запропонувати їх мені... Мені часто вручали автори в такий спосіб свої твори, і я не сумнівався, що й цього разу йдеться про літературні спроби. Я взяв згорток і провів гостя. У вільну хвилину я розгорнув газету, щоб дістати й подивитися рукопис, і яке ж було моє здивування, коли я побачив у згортку з десяток свіжих лавашів!.. Багато подарунків і підношень доводилося мені приймати від громади. Часом і дуже цінних. Я навіть не вважав себе гідним таких дарунків, та жоден з них не був мені такий дорогий, як отой хліб мого Іова.
Я йшов Фрейлінською. Назустріч мені тротуаром якась нянька вела за руку малюка з гордо піднятою головою. Він ледве перевалювався з ноги на ногу. Побачивши мене, розплився в широкій усмішці, тицьнув пальцем і насилу пробурмотів: «Ех, Акакій!» Я остовпів. Нянечка почала вибачатися, назвала батьків дитини, сказала, що вони мене особисто не знають, але мій портрет висить в них у кімнаті, і дитина впізнала мене... Уперше в житті я витер з чола піт радості й задоволення! Я не обійдений увагою і співчуттям громади: хто підрахує, скільки оплесків наслухався я за життя, скільки приємного бачив на світі! Та ніколи я не відчував такої насолоди, яку випало мені відчути від цього дитячого лепету й простягнутого до мене малюкового мізинчика.
Якось похмурої днини вийшов я на Головінський проспект. Раптом линула злива. Я поспішив додому, бо був без пальта. Аж ось почув позаду голос: «Батоно Акакій, зачекайте мене!» Я зупинився, озирнувсь і побачив, що до мене підбігала тринадцятилітня дівчинка з парасолькою в руках. Вона простягнула мені парасольку, благаючи: «Візьміть, візьміть, будь ласка! Повернете колись згодом!»
— А ви ж як?
— Зі мною нічого не станеться, коли намокну, а ви можете застудитися.
Вона так наполягала, що ми вирішили нарешті піти під однією парасолькою до моєї домівки. Коли ми підійшли до входу в готель, де я зупинився, до його парадних сходів, вона поспіхом попрощалася зі мною й зникла разом зі своєю парасолькою. Не знаю ні її імені, ні прізвища, а перед моїми очима завжди стоїть її невинне дитяче личко!
... Коли я думаю часом про минуле й згадую свої нескінченні страждання, одразу поспішаю покласти на одну шальку терезів ці чотири випадки, і вони завжди переважають прикрощі.
1913
Слово до українців
Розмаїта природа, та в цій розмаїтості й полягає могутність і краса цілого всесвіту. Ми розділяємо нашу земну кулю на чотири частини світу. Вони не схожі одна на одну; кожна з них відзначається своєю особливістю, але цим тільки доповнюють одна одну. Помиляються ті, хто думає зрівняти їх. Не можна йти супроти природи. За приклад візьму себе самого. Я грузин і тому повинен перш за все намагатися розвивати, вдосконалювати свої національні особливості, тобто мову, віру, історію та ін., і тільки тоді буду гідним співбратом інших. А коли я відмовлюся від свого «я» і вб’ю в собі грузина, як же я можу бути вченим?.. Ви ж, українці, як слов’янське плем’я ближчі до росіян, та досить тільки відмовитися від ваших національних особливостей, мови, історії та інших, уб’єте в собі малороса... Ось істина, яку проповідував сто років тому видатний і симпатичний пророк Шевченко, кажу симпатичний тому, що я знав його особисто і від нього навчився любові до батьківщини. Таких великих людей спороджує тільки велика нація, але вони, крім своєї нації, належать й іншим, а тому дозвольте і нам, грузинам, приєднатися до вашого свята і вшанувати пам’ять великого українця.