Выбрать главу

Ревенель усміхнувся. Закоханий чоловік усміхається, коли гадає, що переміг. А закохана жінка з моменту перемоги перестає всміхатися. Він закінчив бій; вона ж тільки починає. Як це мило придумано — поставити на вікні чотири троянди, щоб він їх побачив. У неї повинна бути ніжна поетична душа. Тепер тільки треба придумати, як улаштувати побачення.

Посвистування й грюкання дверима завжди звіщали появу Семмі Брауна.

Ревенель знов усміхнувся. Його відродження опромінило навіть Семмі Брауна, Семмі, з його крикливим костюмом, з його підковуватою шпилькою в краватці, з пухким обличчям, вульгарним жаргоном, з його поклонінням профана, йому, Ревенелеві — клерка біржевого маклера, що ще більше підкреслював те нове, яскраве, невидиме, що відвідало сьогодні сумну поетову оселю.

Семмі усівся на своєму улюбленому місці біля вікна й глянув поверх вкритого пилом зеленого листя саду. Потім глянув на свого годинника й поспішно схопився.

— Ох, ти ж чорт! — вигукнув він. — Двадцять на четверту. Я мушу йти, друзяко, в мене о пів на п’яту побачення.

— Раз у тебе на цей час було призначене побачення, чого ж ти тоді прийшов до мене? — ущипливо спитав Ревенель. — Я гадав, що ви, ділові люди, більше цінуєте свої хвилини й секунди. Семмі нерішуче спинився у дверях і раптом повернувся до Ревенеля з почервонілим обличчям.

— Справа в тім, Ревві, — сказав він таким тоном, ніби говорив з клієнтом, резервні суми якого вичерпано, — що я довідався про це тільки як прийшов сюди. Треба тобі сказати, друже, що в тому старому будинку живе пречудова дівчина, в яку я смертельно закоханий. Я тобі скажу по щирості, ми вже заручені. Старий опинається, але його номер не пройде. Він стереже її, але все ж ми бачимось. Мені звідси видно вікно Едіт; вона подає мені знак, що йде по покупки, і я зустрічаю її. Сьогодні вона призначила наше побачення на пів на п’яту. Може, мені слід було сказати це тобі раніше, але я знав, що ти не розсердишся на мене. Ну, на все!

— А як же вона дає тобі цей “знак”, як ти кажеш? — спитав Ревенель уже з трохи робленою посмішкою.

— Троянди, — коротко одмовив Семмі. — Сьогодні їх чотири. Це значить — о четвертій на розі Бродвею й Двадцять третьої.

— А герань? — настоював Ревенель, чіпляючись за шлейф романтики, що вже відлітала від нього.

— Це значить, ще півгодини, — уже з передпокою крикнув Семмі. — Завтра зайду.

Мить в Аркади[358]

Переклад М. Рябової

На Бродвеї є один готель, ще невідомий любителям літніх курортів. Він просторий і прохолодний. Кімнати його опоряджено під темний дуб. Штучні бризи і ряснота темної зелені дають вам можливість користуватися всіма розкошами Едирондеку[359], не терплячи попри те ніяких пов’язаних з гірськими подорожами незручностей. Ви можете підніматися по його широких сходах і, як у мрії, сковзити в ліфті, з проводником з блискучими ґудзиками, і відчувати таку спокійну радість, якої ніколи не зазнати альпійським туристам. Шеф цього готелю готує струмкових пстругів краще, ніж у “Білих Горах”, морську рибу так, що всі готелі позеленіли б від заздрощів, а від його дичини навіть у лісника розтало б його казенне серце.

Про цю оазу в липневій манхеттенській пустелі мало хто знає. У цьому місяці ви можете бачити, як нечисленні гості готелю, розвіяні по напівтемній прохолодній їдальні, переглядаються через сніжнобілий простір вільних столиків, мовчки вітаючи один одного з щасливим прибуттям.

Упадливі лакеї, яких значно більше ніж треба, нечутно рухаються, немов у повітрі, і попереджають кожне бажання гостей. Температура увесь час квітнева. Стеля розмальована акварелями під літнє небо, по якому легенькі хмари пливуть і не відпливають, як це, на превеликий жаль, буває і в природі.

Приємний далекий шум Бродвею перетворюється в уяві щасливих гостей в заспокійливий шум водоспаду десь поблизу в лісі. Почувши чиї-небудь незнайомі кроки, гості нашорошено прислухаються, боючись, як би не відкрили і не затопили їхній тихий захисток клопітні шукачі розваг, які у вічній гонитві за природою, забираються в найдальші її закутки.

Отже, в жарку пору в цьому спустілому караван-сараї[360] старанно ховається невеличка купка майстрів вигідно влаштовуватися, втішаючись розкошами гір і морського берега, що їх дають їм мистецтво та винахідливість.

Цього липня до готелю прибула одна особа, на візитовій картці якої, присланій для реєстрації клеркові, стояло: “Мадам Елоїза д’Арсі Бомон”.

Мадам Бомон була якраз такою гостею, яких особливо люблять у готелі “Лотос”. Витончену вроду аристократки пом’якшувала мила привітність, що одразу ж обернула весь штат готелю в її рабів. Бої билися за честь бігти на її дзвінок; клерки, був би готель їхнім, подарували б їй його геть з усім, що в ньому було; гості ж бачили в ній довершеність жіночих чар і краси, що надавало обставинам, що їх оточували, ще більшої принади.

Ця пречудова гостя рідко покидала готель. Її звички цілком узгоджувалися з порядками, заведеними вишуканими гостями готелю “Лотос”. Щоб зажити геть усіх його розкошів, треба зовсім відкаснутися від столиці й забути про неї так, ніби вона десь далеко-далеко. Вечорами ще можна робити невеличкі екскурсії на близькі дахи, але в пекучі денні години треба сидіти в напівтемній фортеці, в стінах “Лотоса”, немов пструг у прозорому захистку улюбленого озерця.

Хоч мадам Бомон була сама в готелі “Лотос”, вона все ж мала величний вигляд королеви, яку саме її високе становище робить самотньою. О десятій вранці, сидячи за сніданком, мила, свіжа, ніжна, вона м’яко ясніла в темній їдальні, немов квітка жасміну в присмерку.

Але особливо прегарна була мадам Бомон під час обіду. Сукня на ній була така прозора і легка, як водяний пилок схованого десь у міжгір’ї водоспаду, а на грудях у мереживах завжди покоїлись рожеві троянди. Описати цю сукню неможливо. Побачивши її ще здалека, метрдотель поспішав до дверей, щоб почтиво зустріти ту, що її носила. Дивлячись на цю сукню, ви мимохіть починали думати про Париж, про таємничих графинь, про Версаль, рапіри і гру в рулетку. В готелі “Лотос” носилися непевні чутки, ніби мадам — космополитка і своїми ніжними білими руками снує нитки між деякими націями на користь Росії. А раз вона так добре знала всі уторовані світові шляхи, то не було нічого дивного, що вона скоро визнала вишуканий готель “Лотос” за найкраще в Америці місце відпочинку в літню спеку.

Через три дні після того як у готелі оселилася мадам Бомон туди прибув ще один гість — якийсь молодий чоловік. Костюм цього молодого чоловіка — будемо описувати його по ряду — був помірно модний; риси обличчя — правильні й приємні; вигляд спокійного світського чоловіка, пересиченого життям. Він повідомив клерка, що перебуде в готелі не більше, як три-чотири дні, довідався, коли відходять європейські пароплави і поринув у блаженну нірвану, якою було життя в незрівняному готелі, як мандрівник, що знов потрапив у свій улюблений готель.

Молодого чоловіка — якщо не сумніватися, що гості готелю називали свої справжні імена — звали Герольд Фаррінгтон. Він поплив по спокійній течії готельного життя так тихо, що його поява не зробила ніякої брижі на її гладенькій поверхні і не потурбувала його товаришів у пошуках спокою. Заколисаний, він мирно почивав у блаженному сні, разом з іншими щасливими плавцями. Не пройшло й одного дня, як він мав уже і свій столик, і свого лакея і властивий усім іншим постояльцям страх, як би сюди не вдерлися завзяті шукачі спокою, від яких немає спокою на Бродвеї, і не зруйнували цей всім доступний і заразом від усіх схований затишний куток.

На другий день по прибутті Герольда Фаррингтона, встаючи по обіді з-за столу, мадам Бомон упустила носову хустинку. Містер Фаррінгтон підняв її і подав Бомон без жодної велемовності, властивої шукачам нових знайомств.

Можливо, що між вишуканими гостями “Лотоса” були якісь містичні, подібні до масонських, відносини. Можливо, що їх зв’язував той факт, що їм усім пощастило знайти на Бродвеї ідеальне місце для літнього відпочинку і їх мимохіть тягнуло одне до одного. Ці двоє обмінялися лише декількома ввічливими, приязними словами — і знайомство зав’язане. І, як це завжди буває в атмосфері справжнього літнього курорту, це знайомство виросло, розцвіло і дало плоди в одну мить, немов таємнича рослина мага. Вони вийшли на балкон і почали перекидатися легким м’ячем розмови.

вернуться

358

(Transients in Arcadia, 1904)

вернуться

359

Едирондек — Адирондакські гори на півночі США.

вернуться

360

Караван-сарай — (персидське, буквально — дім караванів), постоялий двір у містах на торгових шляхах Ближнього сходу і Середньої Азії, що славився розкошами і був надійно захищений від нападів розбійників.