Коли ви проходите по коридорах темної й задхлої “Талії”, ви почуваєте себе не то на величезному ковчезі, не то на кораблі, що от-от попливе, полетить або покотиться на колесах. У цьому будинку вчувається щось тривожне, якесь чекання, непевність, навіть якісь лихі передчуття і страх. Коридори його — лабіринт. Без провідника ви блукаєте в них, немов загублена душа.
Завернувши за перший кращий ріг, ви можете наскочити на пеньюар, можете зустріти стривоженого трагіка в купальному халаті, що розгублено блукає по коридорах, шукаючи славлених ванних кімнат. Із сотень кімнат доноситься дзижчання голосів, уривки старих і нових пісень, роблений сміх компанії акторів.
Літо. Трупи розпущено і актори відпочивають у своєму улюбленому караван-сараї, обсідаючи тимчасом антрепренерів, щоб дістати ангажемент на наступний сезон.
У цю годину денну роботу — обтоптування порогів театральних агентств — закінчено. Повз вас, коли ви, очманілий, бродите по вкритих мохом коридорах “Талії”, проносяться у розвійних шатах чутні видіння гурій[417] з імлистими зорями-очима, шелестячи шовком і оживляючи похмурі сумні коридори ароматом frangipanni[418]. На дверях молоді комедіанти з рухливими борлаками ведуть серйозні розмови про Буса[419]. Звідкись доносяться пахощі шинки, кучерявої капусти і дзвін тарілок.
Невиразний гомін у “Талії” через пристойні, нешкідливі для здоров’я, інтервали оживляється стриманим паканням пивних корків. Життя в цьому веселому готелі тече легко, з певними розділовими знаками, причому улюблений знак там кома, насередник дивляться з-під лоба, а крапка зовсім не визнається.
Кімната міс д’Арманд була дуже маленька. Гойдалка могла поміститися між туалетним столиком і вмивальником, тільки якщо поставити її вздовж стіни. На столику, крім звичайних дрібничок, були всякі сувеніри, що їх зібрала екс-примадонна під час гастрольних подорожей, і фотографій найближчих друзів по сцені.
Штопаючи панчоху, вона двічі чи тричі скинула оком на одну з цих фотографій, по-дружньому всміхаючись.
— Цікаво знати, де зараз Лі? — промовила вона стиха.
Якби вам коли-небудь припала честь поглянути на цю фотографію, що тішилася такою виключною увагою, вам би на перший погляд здалося, що ви бачите підхоплену бурею білу повну квітку. Але царство флори не має нічого спільного з цим вихором білих пелюсток.
Ви б просто побачили прозору, легку коротеньку спідничку міс Розалі Рей у той момент, коли вона робить своє дивовижне запаморочливе сальто-мортале в оповитій вістарією гойдалці просто над головами глядачів. Ви б побачили точно відданий фотографічним апаратом захватний момент, коли вона сильним, граціозним рухом ноги кидає в повітря жовту шовкову підв’язку, яка щовечора злітала з її вправної ніжки й падала вниз до зачарованих глядачів.
На цій самій фотографії ви б побачили також і їх, цих, одягнених у чорне, заступників веселих театрів, побачили б сотню рук, простягнутих у повітря в надії спинити літ чарівного сувеніра.
Завдяки цьому номерові, міс Розалі Рей протягом двох років була забезпечена на сорок тижнів у кожному найвигіднішими гастролями. За свої дванадцять хвилин вона і співала, і танцювала, і імітувала двох або трьох акторів, що по суті завжди імітують самих себе, і балансувала драбиною і пір’яним віничком; але коли спускалася уквітчана гойдалка і міс Розалі, всміхаючись, вскакувала на неї, виблискуючи золотистою обручкою на нозі на видному місці, звідки вона повинна була скоро зслизнути, пронестись метеором у повітрі й стати жаданою нагородою глядачів, усі (а може й не всі) підводились, як один, і тим самим забезпечували міс Рей той успіх, що робив її ім’я таким улюбленим по театральних посередницьких конторах.
Наприкінці другого року міс Рей раптом заявила своїй улюбленій товаришці, міс д’Арманд, що вона хоче перебути літо в глухому селі на північному березі Лонґ-Айленда і що та її більше не побачить.
Через сімнадцять хвилин після того як міс Ліннет д’Арманд висловила бажання знати, де тепер її давня приятелька, у двері гримно постукали.
Можете не сумніватися, це була Розалі Рей. На зроблене пронизливим голосом запрошення ввійти, вона влетіла в кімнату й кинула на підлогу важкий ручний чемодан. Слово честі, це була Розалі, у широкому, запорошеному в дорозі, пальті неавтомобільного покрою, під темним вуалем з розвіяними в ярд завдовжки кінцями, в сірій сукні для гуляння, у жовтих черевиках.
Вона скинула вуаль і капелюх. Її досить гарненьке личко було зараз розчервоніле, стурбоване чимсь незвичайним, а блиск великих живих очей затьмарив смуток. Густе темно-каштанове волосся було наспіх закручене, і з-під шпильок та гребінців вибивались непокірливі хвилясті пасма та маленькі локончики.
Зустріч двох приятельок пройшла без усяких вокальних, гімнастичних доторкальних і питально-відповідальних виявлень почуттів, якими неодмінно обмінюються їхні сестри не з професії — дами з високого товариства. Короткий потиск, уривчастий поцілунок, і вони знов — друзі. Привітання мандрівників-акторів на перехрестях їхніх доріг нагадують короткі привітання солдатів або подорожніх при випадковій зустрічі на чужині.
— Я найняла кімнату на два поверхи вище від твоєї, — сказала Розалі,— але перше вирішила зайти до тебе. Я не знала, що ти тут, мені тільки що сказали.
— Я тут з квітня, — відповіла Ліннет, — збираюся їхати з трупою “Фатальна спадщина”. Вирушаємо на тім тижні. А я думала, що в тебе з сценою усе скінчено, Лі. Ну, розказуй, як живеш.
Розалі вмостилась у зручній позі на скрині з гардеробом міс д’Арманд і притулилася головою до виклеєної шпалерами стіни. Все залежить від звички — бурлачки-примадонни вміють пристосуватися до всяких умов і скрізь почувати себе, як у глибокому фотелі.
— Я хочу тобі щось розказати, Лін, — сказала вона, і на її юному личку з’явився чудно-глузливий і разом безжурно-покірний вираз. — Завтра я знов рушу по старій бродвейській стежці і почну протирати стільці по наших посередницьких конторах. Якби хто-небудь за останні три місяці, та навіть сьогодні о четвертій, сказав мені, що я знов почую, “Залиште ваше прізвище і адресу” від цих йолопів, я б розсміялася йому в обличчя. Позич мені хустку, Лін. Брр! Ці Лонґ-Айлендські потяги — щось жахливе. У мене на обличчі стільки сажі, що я сміливо могла б грати зараз “Топсі”, не треба й корку. До речі, про корки: в тебе є що-небудь випити, Лін? Міс д’Арманд відчинила дверцята вмивальника і дістала звідти пляшку.
— Ось майже ціла пінта Менгеттену. У склянці в мене стоять гвоздики, але...
— Давай сюди пляшку. Можеш лишити склянку для гостей. Спасибі. Оце діло! Раджу й тобі. Це я вперше п’ю за три місяці.
— Так от, Лін, я кинула сцену наприкінці минулого сезону. Кинула тому, що набридло таке життя. А головне через те, що мені просто душу верне від наших мужчин, від того сорту мужчин, з якими доводиться мати діло нам, акторкам. Ти сама знаєш, що це таке, це — вічна боротьба по всьому фронту, починаючи з антрепренера, що запрошує тебе випробувати його новий автомобіль, і кінчаючи розклеювачем афіш, що насмілюється називати тебе просто по імені.
А найгірші — це ті, що приходять до тебе після вистави, ці закулісні завсідники і антрепренерові друзі, що везуть тебе вечеряти, зваблюють своїми діамантами і пропонують познайомити з усякими Денами, Девами і Чарлями. Це тварини, і я їх ненавиджу.
Знаєш, Лін, жаліти треба таких дівчат, як ми з тобою, дівчат з хорошої порядної родини, що мріяли чесним шляхом прокласти собі дорогу в житті, здобути ім’я, але нічого цього не досягли. От скрізь бачиш стільки співчуття до хористок, що заробляють п’ятнадцять доларів на тиждень. Дурниці! Найстрашніше їхнє горе можна зразу вилікувати порцією омара.
417