— Чудово, — згодився голова. — Я заплачу їх. Гадаю, що моє життя варте таких грошей.
Я сів край ліжка й утопив погляд просто йому в очі.
— Тепер, — сказав я, — виганяйте ваші думки про хоробу. Ви здорові. У вас немає ні серця, ні дужки, ні лопатки, ні мозку, ані чого іншого. Ви не почуваєте ніякого болю. Ви знаєте, що ви помилились. Тепер ви почуваєте, що той біль, якого у вас і не було — попустив, правда?
— Мені таки трохи полегшало, докторе, — сказав голова, — щоб я пропав, коли ні! Тепер побрешіть ще трохи, про той опух з лівого боку, що в мене немає, і я гадаю, мене можна буде підперти й подати мені трохи ковбасок з гречаним пиріжком.
Я зробив кілька магічних рухів руками.
— Тепер, — мовив я, — запалення минулось. Права частина периферії піддалась. Вас знемагає сон. Ваші очі не можуть довше дивитись. Тим часом хворобу приголомшено. Тепер ви заснули.
Голова поволі заплющив очі й заходився хропти.
— Ви спостерігаєте, містер Тідл, — звернувся я до молодого хлопця, — дива сучасної науки.
— Біллі, — відказав він. — Коли ж ви остаточно вигоїте мого дядю, докторе Пу-Пу?
— Воф-Ху, — зауважив я. — Я прийду знов завтра об одинадцятій годині. Коли він прокинеться, дайте йому вісім крапель скипидару і три фунти біфштексу. Бувайте здорові.
На другий день уранці я знов прийшов вчасно.
— Ну, — містер Бідл, — мовив я, коли він відчинив двері до спальні, — як ся має ваш дядько сьогодні?
— Здається, йому багато краще, — сказав містер Бідл.
Обличчя й колір обличчя були у голови як у найздоровішої людини. Я походив коло його вдруге, і він сповістив, що хвороба покинула його остаточно.
— Тепер, — сказав я, — вам слід би полежати ще з день або зо два й ви одужаєте цілком. То щастя, що я нагодився до Рибальської Гори, пане голово, — провадив я, — бо всі засоби корнукопеї, яких уживають лікарі зі звичайною освітою, не могли б вас урятувати. А тепер, коли помилка ваша пішла за водою, а хвороба виявилась облудою, згадаймо про щось веселіше, а саме про гонорар у двісті п’ятдесят доларів. Тільки, будь ласка, ніяких чеків, я гидую підписувати своє ім’я на чеках, як з лиця, так і з вивороту.
— Я тут наготував гроші, — відповів голова, вийнявши гаманець з-під подушки.
Він відлічив п’ять п’ятдесятдоларових купюр і затримав їх у руці.
— Подайте розписку, — звелів він Бідлеві.
Я підписав папірця, й голова віддав мені гроші. Обережно поклав я їх у свою бокову кишеню.
— А тепер робіть своє діло, пане урядовцю, — мовив голова, оскирившись, як зовсім не подобає хворій людині.
Містер Бідл поклав руку мені на плече.
— Вас заарештовано, докторе Воф-Ху, а інакше Пітере, — проголосив він, — за лікування без дозволу, що забороняється державним правом.
— А ви хто такий? — спитав я.
— Це я вам скажу, хто він такий, — обізвався голова, сівши на ліжку. — Він шпигун, що служить у Державному Медичному Товаристві. Він за вами стежив у п’ятьох графствах. А вчора він до мене звернувся й ми виробили план, щоб вас залучити. Гадаю, що вже ви ніколи не лікарюватимете більше у наших краях, містер Факір. Як ви казали, на що я нездужаю, докторе?
Голова зареготався.
— Щось складне, але в усякім разі це було не пом’ягшання мозку, сподіваюсь.
— Шпигун, — вилаявсь я.
— Він самий, — ствердив Бідл. — Мені треба буде здати вас шерифові.
— Побачимо, як ви це зробите, — сказав я, тоді згріб Бідла за пельку й мало не викинув у вікно. Та він висмикнув револьвера й заткнув його мені під бороду, отож я й утішився. Далі він надів мені на руки кайданки й вийняв гроші з моєї кишені.
— Свідчу, — сказав він, — що це ті самі купюри, які ми з вами позначили, містере Бенкс. Я здам їх шерифові, коли ми дістанемось до його канцелярії, а він пришле вам на них розписку. Їх буде показано, як доказ злочину.
— Гаразд, містере Бідл, — мовив голова. — Ну, а тепер, докторе Воф-Ху, — правив він своєї. — Чому ж ви не демонструєте? Хіба ви не можете вжити свого магнетизму та всякими штуками скинути пута?
— Рушаймо, сер, — обізвався я згорда до Бідла, — я згоджуюсь цілком на ваші плани.
Тоді я озирнувся на старого Бенкса й брязкнув своїми кайданами.
— Пане голово, — промовив я, — незабаром прийде час, коли ви повірите, що особистий магнетизм є великим досягненням і, будьте певні, що в цьому випадку він досягне своєї мети.
Звичайно, так і сталось.
Коли ми наблизились до воріт, я сказав:
— Тепер ми можемо стрінути людей, Енді, гадаю, чи не краще їх скинути та...
Та? Ну, розуміється, це був Енді Текер. Це був його план. І саме цим способом ми здобули грошей, щоб розпочати спільну комерцію.
Сільська розвага[439]
Переклад Н. Дубровської
Спомини з Джефа Пітерса треба витягати.
Коли його попросити розказати яку пригоду, він запевняє, що життя його було таке позбавлене всяких подій, немов найдовша Тролопова повість[440]. Проте, коли його розворушити, то він і розженеться. Отож, я в потік його думок і закидав вудки з різними принадами, аж поки щось не наклюнеться.
— Я спостерігав, — казав, наприклад, я, — що фермери з західного краю, дарма що заможні стали, раз у раз уганяють за своїми колишніми демократичними божками.
— Все бігає о своїй порі, — відповів Джеф, — уганяють фермери, паруються буркуни, скрипить клен-дерево та разливається річка. Я дещо на фермерах знаюсь. А раз натрапив на такого, що, здавалося, відбув уже свою пору. Однак Енді Текер довів мені, що я помилився.
— Кожен фермер є вічне немовля, — казав Енді. — Це людина, що протискується до передніх лав крізь усякі перешкоди. Він кісточка й хрусточка нашої країни, і я не знаю, щоб ми робили, коли б його не було.
Одного ранку ми з Енді прокинулись, маючи шістдесят вісім центів у кишені. Прокинулись у жовтому, сосновому готелі, у самому куточку Південної Індіани, в країні найсмачніших гречаних пиріжків.
Як ми тут скочили з поїзда минулої ночі, не можу вам розповісти; але він промчав проз містечко так швидко, що те, що здалось нам ресторацією з вагонного вікна, виявилось нашим. Це був складний пейзаж, що містив у собі аптеку та водокачку, дві цілком окремі установи.
Чому ми сплигнули на першій-ліпшій станції, — це стосується до пригоди з маленьким золотим годинником та купою аляскинських діамантів, що ми не потрапили збути напередодні за Кентукійським кордоном.
Прокинувшись, я почув, що співають півні і що тхне ніби випарами азотово-соляної кислоти; а ще почув, що щось важке упало додолу коло нас та хтось вилаявся.
— А, ну, Енді, веселіш, — обізвався я. — Ми на селі. Оце саме хтось кинув об землю золотим виливком. Ходімо й візьмемо те, що сам фермер дасть нам у руки; а тоді — смик! — та й гайда.
Фермери завсіди були для мене ніби запасний капітал. Коли мені бувало скрутно, фермери раз у раз мене рятували своїм гаманцем. Взагалі фермери не були для нас спокусливою здобиччю, бо ми з Енді були високого ґатунку спеціалісти, але ж часом ми їх уважали за річ корисну.
Коли ми зійшли вниз, то побачили, що потрапили до найпрекраснішої фермерської округи, яка тільки десь була. Милі за дві від нас стояв на пагорбку великий білий будинок у гайочку. Круг нього широко розполонилось агрокультурне збіговисько полів, токів, пасовиськ та флігелів.
— Чий це будинок? — спитали ми господаря.
— Ці, — відказав він, — оселя, лісові, земельні та садові дільниці належать фермерові Езрі Пленкетові, найпоступовішому з наших громадян.
Після снідання у нас з Енді лишилось вісім центів, ми заходились кидати жеребок на долю сільського багатиря.
— Нехай я піду сам, — сказав я. — Нас двоє проти одного фермера — це занадто.
— Згода, — мовив Енді, я люблю додержувати спортивних умов, навіть коли доводиться облуплювати гречкосіїв. А яку вибрали ви принаду, щоб зловити цю особу, Езра?