— А в Колорадо, як бачу — промовив я. — До речі, скажіть, Джеф, як було прізвище того людця, що помандрував у Деневр... Що ви з Білом познайомились із ним коло станції?
— Ця жаба, — відповів Джеф, — звалася Альфред Е. Рікс.
— Отже, я бачу, — сказав я, — що голова компанії цих копалень підписується: А. Л. Фредерікс. От мені й здавалось...
— Дайте-но мені подивитись на акцію! — гукнув Джеф, мало не видираючи її з моїх рук.
Щоб хоч трохи зарадити тяжкому становищу, я покликав лакея й замовив йому ще пляшку Барбера. Мені здавалось, що це було найбільше, що я міг зробити.
Свиняча етика[466]
Переклад М. Тупайла
Зайшовши до курильного вагона трансконтинентального експреса, побачив там Джеферсона Пітерса, який один з усіх людей, що живуть на захід від річки Вобаш, має голову на в’язах і може ворушити одразу обома великими півкулями мозку та ще й мозочком на додачу.
Поле діяльності Джефа не якесь там незаконне шахрайство. Вдовам і сиротам його боятися нічого: він забирає тільки лишки. Найчастіше він полюбляє уподібнювати себе до мішені у вигляді пташки, в яку перший-ліпшнй марнотрат або нерозважливий вкладник може пошпурити кількома зайвими доларами. Знаючи, що на Джефові голосові зв’язки добре впливає тютюн, я з допомогою двох грубезних і легкозаймистих сигар “брева” почув історію його останньої афери.
— У нашому ділі, — сказав Джеф, — найважче знайти благородного, надійного, бездоганно чесного партнера, з яким можна було б шахраювати спокійно. Найкращі фахівці, з якими мені випадало здійснювати ту чи іншу комбінацію, іноді вдавалися до крутійства.
Ось чому торік улітку я надумав податися в такий закутень, де ще не встиг побувати змій-спокусник, і глянути, чи не знайду там собі помічника, який має хист до злочинства, але ще не розбещений успіхом.
Натрапив я на одне містечко, здавалося, цілком підходяще. Жителі ще не знали про те, що Адама[467] витурили з райського саду, й розкошували як в Едемі[468], даючи імена всіляким тваринам і вбиваючи гадюк. Містечко мало назву Маунт-Нібоу й розташоване було приблизно там, де сходяться разом Кентуккі, Західна Вірджинія та Північна Кароліна. Як? Ці штати не межують між собою? Дарма, в усякому разі десь там поблизу.
Змарнувавши цілий тиждень на те, щоб переконати жителів містечка, що я не збирач податків, я одного разу заглянув до крамнички, де збиралися місцеві пустобрехи, і почав розвідувати обстановку.
— Джентльмени, — кажу я, після того як ми вже потерлися носами й гуртом обступили барильце з сушеними яблуками, — по-моєму, ніде на землі немає таких людей, як у вашому місті.
Ви безмежно далекі від будь-якого гріха чи крутійства. Всі жінки у вас хоробрі й доброзичливі, всі чоловіки чесні й запопадливі. Життя тут, певно, прямо ідилія. Мимоволі згадуєш, — кажу, — прекрасну баладу Гольдштайна “Покинуте село”, де є такі чудові рядки:
— Ваша правда, містере Пітере, — каже крамар. — Таких доброчесних і млявих громадян, як ми, ви не знайдете в усіх Блакитних горах. Але ви, мабуть, не знаєте Руфа Тейтема?
— Авжеж, не знає, — озивається міський констебль. — Та й де б вони могли познайомитися? Цей Руф, безсумнівно, найзапекліший негідник з усіх, що будь-коли уникнули шибениці. До речі, я згадав, що іще позавчора мав випустити Руфа з холодної. Він уже відсидів свої тридцять діб, які йому присудили за вбивство Янса Гудло. А втім, зайвий день чи два Руфові не завадять.
— Щоб я провалився, — кажу я їхньою гірською говіркою. Невже в Маунт-Нібоу є такий душогуб?
— Гірше, — відповідає крамар. — Він краде свиней.
Я надумав розшукати цього містера Тейтема. Через кілька днів після того, як констебль випустив його з тюрми, я познайомився з Тейтемом і запросив його на околицю міста; ми сіли на якусь колоду й завели ділову розмову.
Мені був потрібен компаньйон сільської зовнішності для одноходової комбінації, яку я збирався проробити під час запланованого турне по деяких містах Заходу, і Руф Тейтем був ніби створений для відведеної йому ролі, більш підходящої кандидатури годі було бажати.
Він був здоровенний, як добрий гравець в бейсбол[469], а очі мав блакитні й непевні, немов у порцелянового песика на каміні, з яким бавилася тітка Гаррієт, ще будучи маленькою дівчинкою. Волосся кучеряве, наче в дискобола в Римі, і колір його нагадував картину “Захід сонця у Великому Каньйоні”, намальовану американським художником і почеплену в салоні, щоб затулити каглу[470]. Це було втілення Сільського Простака. Ви б пізнали його навіть на сцені вар’єте, з бавовняною шлейкою через плече й соломинкою за вухом.
Я виклав своє діло й побачив, що пропозиція припала йому до душі.
— Облишмо таку банальну дрібницю, як смертовбивство, — кажу я. — Чи зробили ви щось істотніше в галузі махінацій і крутні, на що ви могли б послатися — з гордістю чи без гордості, — як на доказ вашої фахової придатності?
— А хіба, — каже він, по-південному розтягуючи слова, — хіба ви ще про мене не чули? В усіх Блакитних горах жодна людина — чи то негр, чи білий — не вміє так спритно вкрасти порося: не чутно, не видно, та ще й замести за собою сліди. Я можу поцупити порося, — веде він далі, — з хліва, з-під рундука, біля корита, у лісі, вдень і вночі, звідки завгодно і як завгодно — і ручаюсь, що ніхто не почує навіть кувікання. Весь секрет у тому, як узяти порося і як його нести. Сподіваюсь, — розповідає цей благородний спустошувач свинячих хлівів, — що колись мене визнають чемпіоном серед свинокрадів.
— Гонор, — кажу я, — похвальна річ, і для Маунт-Нібоу свинокрадство неабияке досягнення, але на ширшій арені, містере Тейтем, ваше заняття вважатимуть безнадійно провінціальним. А втім, воно свідчить про вашу лояльність і надійність. Я беру вас у компаньйони. Капіталу в мене тисяча доларів готівкою, і завдяки вашому простацькому вигляду ми здобудемо на грошовому ринку кілька привілейованих акцій “Шукай вітра”.
Я законтрактував Руфа, і ми рушили з Маунт-Нібоу в долину. По дорозі я муштрував його для задуманої мною операції. Перед тим я два місяці пробайдикував на Флоридському узбережжі й відчував приплив неабиякої енергії, а в голові у мене аж гуло від усяких планів та задумів.
Я тоді хотів прочесати гребенем завширшки дев’ять миль увесь фермерський район на Середньому Заході, куди ми й подались. Але діставшись до Лексінгтона, ми застали там цирк братів Бінклі. Місто аж кишіло репаною голотою, що припхалася сюди з навколишніх сіл і грюкала своїми саморобними черевиками по бельгійському бруку вулиць. Я ніколи не пропускаю цирку без того, щоб не залізти в чужу кишеню й не розжитись якоюсь дещицею. Тому я найняв дві кімнати зі столом для Руфа й для себе недалеко від цирку, в домі однієї солідної вдови, яку звали місіс Піві. Потім я повів Руфа до крамниці готового одягу й спорядив його з ніг до голови як сущого джентльмена. У своєму новому вбранні, яке ми йому вибрали разом зі старим Місфіцьким, він мав дуже ефектний вигляд: яскраво-блакитний костюм у жовто-зелену кліточку, модна жилетка кольору засмаглої шкіри, червоний галстук і найжовтіші в місті черевики.
Це був перший у житті Руфа костюм, досі він носив штани з домотканого полотна й просту сіру сорочку — одяг свого рідного краю. Не дивно, що він пишався своїм костюмом, наче дикий ігоррот — новим кільцем у носі.
Того ж вечора я подався до цирку й організував неподалік гру в скойки. Руф мав удавати стороннього і грати проти мене. Я дав йому пачку фальшивих грошей для ставок і залишив стільки ж собі у спеціальній кишені, щоб виплачувати його виграші. Не те, щоб я не довіряв йому; просто я не можу скерувати кульку на програш, коли бачу, що ставлять справжні гроші. Щоразу, коли я намагаюся це зробити, пальці мої страйкують. Я поставив столик і заходився показувати, як легко вгадати, під якою скойкою горошина. Неписьменні телепні збилися щільним півколом і почали підштовхувати одне одного ліктями й під’юджувати робити ставки. Саме тут з натовпу мав вийти Руф, виграти кілька дрібних монет, щоб і іншим захотілось взяти участь у грі. Але де ж це Руф? Його немає. Двічі чи тричі вигулькнув десь збоку, бачу: стоїть, вирячивши баньки на афіші й набивши рот арахісовими цукерками, а близько так і не підійшов.
467
468