Джорджа Б. Теплі я знайшов у невеликому наметі біля відкритого віконечка. Це був огрядний чоловік з гострими очима, здоровенним діамантом на чотири карати на червоному жакеті і в чорній ярмулці.
— Ви Джорж Б. Теплі? — питаю я.
— Можу заприсягтися, що це я, — відповідає він.
— Так от, я привіз, — кажу.
— Висловлюйтеся точніше, — просить він. — Ви привезли морських свинок для азіатського удава чи люцерну для священного буйвола?
— Ні те, ні друге, — кажу. — Я привіз вам учену свиню Беппо, онде вона в мішку в моєму шарабані. Сьогодні вранці я натрапив на неї в моєму палісаднику, вона підривала квіти. Якщо для вас однаково, я хотів би одержати належні мені п’ять тисяч доларів великими банкнотами.
Джордж Б. Теплі вискакує із свого намету і просить мене йти за ним. Ми ввійшли в один із виставочних павільйонів. Там на сіні лежить чорна, як смола, свиня з рожевою стрічкою круг шиї і їсть моркву із рук якогось чоловіка.
— Гей, Маку! — гукає Джордж Б. Теплі. — Сьогодні вранці нічого не скоїлося з нашою всесвітньовідомою?
— З нею? Ні! — каже Мак. — У неї апетит, мов у хористки о першій годині ночі.
— Звідки у вас ці фантазії? — звертається до мене Теплі. З’їли вчора на ніч забагато свинячих котлет?
Я виймаю газету й показую йому об’яву.
— Фальшивка! — заявляє він. — Нічого про це не знаю. Ви ж самі бачили, як прекрасне всесвітньовідоме диво чотириногого царства споживало з надприродною мудрістю свій ранковий сніданок; воно не пропало, і його не вкрадено. А тепер бувайте здорові!
Здогадавшись про все, я сів у шарабан і звелів дядечкові Неду їхати до найближчої алеї. Там я вийняв свиню з мішка, поставив її на землю рилом уперед, старанно прицілився і дав їй такого копняка, що вона вилетіла з другого кінця алеї на двадцять футів попереду від свого вереску.
Потім, заплативши дядечкові Неду п’ятдесят центів, я пішов до редакції газети. Мені хотілося почути голу, неприкрашену правду. Я покликав до віконця агента по прийому оголошень.
— Ми побилися об заклад і хочемо знати, хто виграв, — кажу я. — Чи не був той чоловік, який учора ввечері дав оцю об’яву, опецькуватий, з довгими чорними вусами і кульгавий?
— Ні, — відповідає. — На зріст він приблизно шість футів і чотири з половиною дюйми, волосся у нього кукурудзяного кольору, а вифранчений, немов оранжерейна квітка.
В обід я вернувся до місіс Піві.
— Залишити мені на вогні трохи супу для містера Тейтема? — питає вона.
— Якщо ви триматимете на вогні суп до його повернення, — кажу, — то вам доведеться перевести на паливо всі ліси й усі вугільні шахти на земній кулі, але й цього буде замало.
— Тепер ви розумієте, — закінчив свою розповідь Джеферсон Пітере, — як важко знайти сумлінного й чесного ділового партнера.
— Але ж, — почав я, гадаючи, що давнє знайомство дає мені право на таке зауваження, — правило має бути чинним для обох сторін. Якби ви запропонували поділити обіцяну винагороду, ви б не втратили...
Джеф спинив мене поглядом, повним благородного обурення.
— Ви змішуєте різні поняття, — сказав він. — Я намагався здійснити цілком законну й моральну спекуляцію. Дешево купити й дорого продати — хіба не це діловий принцип Вол-Стріту? Там “бики” і “ведмеді”[472], тут свиня — яка різниця? Чим гірша свиняча щетина від бичачих рогів і ведмежої шкури?
Дороги долі[473]
Знайдене виправлення[474]
Переклад Ю. Іванова
Стражник прийшов до в’язничної шевської майстерні, де Джиммі Валентайн старанно шив заготовки, і відвів його до канцелярії. Там начальник в’язниці вручив Джиммі помилування, підписане губернатором цього ранку. Джиммі взяв його з стомленим виглядом. Він відбув близько десяти місяців з свого чотирирічного строку, а розраховував пробути у в’язниці щонайбільше три місяці. Коли людина, що має на волі стільки друзів, як Джиммі Валентайн, попадає на відсидку, навряд чи варто навіть голити їй голову.
— Ну, Валентайне, — сказав начальник, — ви вийдете завтра вранці. Візьміть себе в руки і станьте людиною. Ви непоганий хлопець в душі. Киньте зламувати сейфи, живіть чесно.
— Я? — здивовано промовив Джиммі. — Таж я жодного сейфа не зламав у своєму житті.
— Не зламав, — засміявся начальник, — звичайно, ні. Ану, глянемо. Як же це трапилось, що вас запроторили сюди за ту справу у Спрінгфілді? Може тому, що ви не хотіли довести своє алібі, боячись скомпрометувати когось з найвищих кіл суспільства? Чи це присяжні із злості вчинили з вами таке? З вами, безвинними жертвами, завжди трапляється чи перше, чи друге.
— Я? — спитав бездоганно чесний Джиммі. — Та що ви, начальнику? Ніколи в житті я не був у Спрінгфілді!
— Відведіть його назад, Кронін, — посміхнувся начальник в’язниці, — та видайте йому одяг, в якому він вийде. Відімкнете його вранці о сьомій і хай прийде сюди. Обдумайте добре мою пораду, Валентайн.
Наступного ранку о чверть на восьму Джиммі стояв у канцелярії в’язниці. На ньому був огидного крою готовий костюм та пара грубих, рипучих черевиків, які держава надає у розпорядження своїм примусовим гостям, коли звільняє їх. Клерк вручив йому залізничний квиток та п’ятидоларову банкноту, з допомогою яких, на думку закону, він повинен був стати знову порядним громадянином та процвітати. Начальник в’язниці запропонував йому сигару й потиснув руку. Валентайна, № 9762, записали в книгах у графі “помилувані губернатором”, і містер Джеймс Валентайн вийшов на сонячне світло.
Не звертаючи уваги на пташині співи, шелест зелених дерев та аромат квітів, Джиммі попрямував просто до ресторану. Там він пізнав перші солодкі радощі свободи у вигляді смаженого курчати та пляшки білого вина, а також сигари, сортом вище тої, яку дав йому начальник в’язниці. Звідти він, не поспішаючи, попрямував на залізничну станцію. Він кинув чверть долара у шапку сліпого, що сидів коло дверей, і сів на поїзд.
Через три години він вийшов у невеличкому містечку близько кордону штату. Він увійшов до кафе якогось Майка Долана та потиснув руку хазяїнові, який одиноко стояв за стойкою.
— Вибачай, що нам не вдалось зробити цього раніше. Джиммі, мій хлопчику, — сказав Майк. — З Спрінгфілда надійшов протест, і губернатор заноровився. Як живеш?
— Чудово, — сказав Джиммі. — У тебе мій ключ?
Він узяв ключ, піднявся по сходах і відімкнув кімнату в глибині будинку. Все лишилось так, як було, коли він пішов звідси. На підлозі ще лежала запонка Вена Прайса, зірвана з комірця цього видатного детектива, коли поліція взяла верх над Джиммі й арештувала його.
Джиммі відтягнув від стіни складане ліжко, зсунув набік панель і витяг вкритий пилом невеликий чемодан. Він відкрив його і любовно оглянув найкращий набір зломницьких знарядь у Східних штатах. Це був повний набір, виготовлений з сталі особливого гарту: найновіші зразки свердел, знаряддя для пробивання отворів, коловороти та бури, відмички, лещата, буравчики, а також дві-три новигіки, які Джиммі винайшов сам і якими пишався. Понад дев’ятсот доларів коштувало йому виготовити все це у тому місці, де виготовляють такі речі для людей його професії.
За півгодини Джиммі спустився вниз та пройшов через кафе. Тепер він був одягнений в елегантний, добре пошитий костюм і ніс у руці обтертий від пилу чемоданчик.
— Маєш щось на увазі? — весело спитав Майк Долан.
— Я? — сказав Джиммі здивованим тоном. — Не розумію. Я представник Об’єднаної нью-йоркської компанії крихких бісквітних печив та пшеничних круп.
Ця заява викликала у Майка таке захоплення, що Джиммі змушений був тут же випити порцію газованої води з молоком. Він ніколи не вживав міцних напоїв.
474
(A Retrieved Reformation, 1903)
Ця новела О.Генрі відразу ж після появи на шпальтах газет підкорила читацьку публіку. Підприємливий продюсер Джордж Тейлор всього за п’ятсот доларів викупив у автора право на сценічну обробку новели, а драматург Поль Армстронг перетворив її на п’єсу, що мала величезний успіх і принесла їм 100 тисяч доларів прибутку.
Біля витоків творчого задуму цієї новели з типовим для О.Генрі несподівано щасливим фіналом стояла реальна історія, що мала трагічний кінець.