— Слухай, Бене, — каже мені капітан, — твої заяви та розправи щодо воєнних дій, уряду, патріотизму, караульної служби й демократії дуже правильні. Але я вивчав систему розв’язання міжнародних суперечок і моральність узаконеного вбивства, може, трохи докладніше, ніж ти. Так от, якщо хочеш, можеш подавати свій рапорт наступного понеділка. Але якщо ти це зробиш, — мовить Сем, — я накажу капралові взяти відділення солдатів, відвести тебе до тієї вапнякової кручі біля затоки і там увігнати в тебе стільки свинцю, щоб вистачило на баласт для підводного дирижабля. Я капітан цієї роти й присягав бути вірним Сполученим Штатам, незважаючи на деякі розходження в окремих питаннях. До речі, у тебе є махорка? — закінчує Сем. — Моя намокла, коли я плавав ранком у затоці.
Усі ці факти, які не стосуються діла, я наводжу тому, що Віллі Роббінс стояв поблизу, прислухаючись до нашої розмови. Я тоді був другим сержантом, а він — рядовим, але серед нас, техасців і жителів західних штатів, не було такої субординації, як у кадровиків. Ми ніколи не називали свого капітана інакше, як Сем, за винятком хіба що тих випадків, коли поблизу крутилися генерали чи адмірали і треба було показати, що в нас є дисципліна.
І ось Віллі Роббінс звертається до мене дуже серйозним тоном, який зовсім не пасував до його білявого чубчика й не відповідав дотеперішній репутації Віллі.
— Тебе слід розстріляти, Бене, за такі погляди. Людина, яка не хоче воювати за свою країну, гірша від конокрада. Якби я був капітаном, ти б відсидів у мене на гауптвахті тридцять діб на самих біфштексах і тамалях[487]. Війна, править Віллі, — благородне й славне діло. Ніколи б не подумав, що ти страхополох.
— Я не страхополох, — відповідаю я. — Був би страхополохом, то тарахнув би тебе в лоб, щоб він утратив свою мармурову блідість. Я поблажливий з тобою, — кажу, — так само, як поблажливий з іспанцями, бо ти завжди нагадував мені шампіньйон. Чи ти, — кажу, — квола панночка, недороблений диригент котильйону, ти, скляна болванка й готовий шаблон, ти, солдатик, виготовлений з білої сосни десь у Німеччині, у цізальпінських Альпах, для різдвяного ярмарку, чи ти знаєш, про кого говориш? Ми з тобою оберталися в одному колі, кажу, — і я мирився з тобою, бо вважав тебе лагідним і простим. Я не розумію твого раптового захоплення рицарством і вбивством. Твоя вдача дуже змінилася. Що сталось?
— Ти не зрозумієш, Бене, — каже Віллі, і лагідно всміхаючись, іде собі геть.
— Вернись! — хапаю я його за полу шинелі. — Ти мене розсердив, незважаючи на дистанцію, якої я досі дотримувався у стосунках з тобою. Ти мрієш зробити кар’єру на своєму героїзмі, і я, здається, догадуюсь, з якою метою. Ти або божевільний, або маєш намір закрутити голову якійсь дівчині. Слухай, якщо тут замішана дівчина, то я маю щось показати тобі.
Я б не зробив цього, якби не казився з люті. Я витяг із задньої кишені штанів сан-огестинську газету й показав йому одну замітку. Коротеньке повідомлення про шлюб Майри Еллісон і Джо Гренберрі.
Віллі засміявся, і я зрозумів, що не допік йому.
— Таж усі, — каже він, — знали, що до цього йдеться. Я чув про це ще тиждень тому. І він знову засміявся.
— Тоді чого, — питаю я, — ти як несамовитий уганяєш за сліпучою веселкою слави? Хочеш стати президентом чи, може, належиш до клубу самовбивць?
І раптом втручається капітан Сем.
— Досить теревенити, джентльмени, марш до казарми, — каже він, — а то відішлю вас під конвоєм на гауптвахту. Забирайтеся обидва! А втім, поки ви ще тут, хто з вас має трохи жувального тютюну?
— Ми пішли, Семе, — кажу я. — Вже пора вечеряти. А про що, по-твоєму, ми говорили? Я помітив, що ти закидаєш чимало гачків, сподіваючись піймати оту кульку, яку звуть славою... Що таке, власне, честолюбство? Заради чого день у день ризикувати головою? Що, по-твоєму, компенсує зрештою такий ризик? Я хочу вернутись додому, — кажу. — Мені байдуже, погорить Куба на цій війні чи випливе. Мені однаковісінько, хто правитиме цими чудовими островами — королева Софія Крістіна чи Чарлі Кальберсон. Своє прізвище я не хочу бачити в жодному списку, окрім списку тих, хто лишився живий. Але я не раз помічав, як ти, Семе, — кажу, — шукаєш бульбашку славнозвісності в гарматній горлянці. Якого дідька так старатися? Ти лізеш на рожен заради честолюбства, грошей чи задля якоїсь веснянкуватої дівчини, яка зосталася дома?
— Бачиш, Бене, — каже Сем, удаючи, ніби хоче вийняти шаблю з піхов, — я твій начальник і міг би віддати тебе до трибуналу за боягузство й спробу дезертирства. Але я не зроблю цього. Я скажу тобі, чому домагаюся підвищення в чині, звичайних військових почестей і контрибуцій, що належить переможцеві. У майора платня більша ніж у капітана, а мені потрібні гроші.
— Дуже слушно! — відповідаю я. — Тепер усе зрозуміло. Твоя система гонитви за славою базується на дуже глибокому патріотизмі. Але я негоден збагнути, — кажу, — чому Віллі Роббінс, маючи досить заможних батьків і до останнього часу будучи таким сумирним та неохочим до публічної уваги, як кіт із сметаною на вусах, зненацька став бравим воякою з явними бретерськими нахилами. Щодо дівчини, то вона в даному разі виключається, бо вийшла заміж за іншого. Боюсь, — кажу, — що тут ідеться про чистісіньке честолюбство. Очевидно, він хоче, щоб його ім’я прогриміло на скрижалях історії. Не інакше.
Віллі показав себе справжнім героєм, що видно навіть без уточнення деталей його подвигів. Цілі години він буквально простоював на колінах, благаючи капітана послати його в найбезнадійніші вилазки й найнебезпечніші розвідки. У кожній сутичці він першим ішов урукопаш на ворога. Три чи чотири кулі продірявили його в різних місцях. Якось із вісьмома солдатами він взяв у полон роту іспанців. Капітанові Флойду цілі дні доводилося писати рапорти про його сміливість і посилати їх до штабу. На нього посипались ордени і медалі за все: за героїзм, за мужність, за прицільну стрільбу, за тактику, за дотримання субординації та інші маленькі достоїнства, що їх треті помічники військового міністра вважають вартими нагороди.
Зрештою капітанові Флойду присвоїли звання генерал-майора, чи головнокомандувача, чи щось подібне до цього. Він гарцював на білому жеребці, оздоблений з голови до п’ят золотою фольгою, курячим пір’ям і капелюхом товариства тверезості. Розмовляти з нами йому не дозволялося за статутом. А Віллі Роббінса призначили капітаном нашої роти. А може, його тоді манив зовсім не вінок слави! Наскільки я розумів, саме він довів війну до кінця. Через нього вісімнадцять наших хлопців — його ж товариші — загинули в боях, початих ним самим і, на мою думку, взагалі непотрібних.
Якось уночі він з дванадцятьма бійцями перейшов убрід ручай завширшки приблизно сто дев’яносто ярдів, видерся на якісь кручі, цілу милю крався крізь густий чагарник, подолав кілька кам’яних кар’єрів, аж поки дістався до якогось задрипаного села, де захопив у полон генерала на ім’я Бенні Відус. Бенні, на мою думку, невартий був усієї тієї мороки. Такий собі чорнявий чоловічок без туфель і манжетів, він був страшенно радий скласти зброю й віддатися на ласку переможця.
Але цей геройський вчинок створив Віллі жадану рекламу. Сент-огестинські “Новини”, а також газети Галвестона, Сан-Луїса, Нью-Йорка й Канзас-Сіті помістили його фото й наплели про нього сім кіп гречаної вовни. Рідний Сан-Огестин просто схибнувся на цих оповідках про свого “доблесного сина”. “Новини” в редакційній статті слізно благали уряд відкликати регулярну армію та Національну гвардію й дати Віллі змогу власноручно закінчити війну. В статті говорилося, що відмова так зробити розглядатиметься як доказ того, що заздрість північан до південців і досі буяє пишним квітом.