Якби війна тривала довше, то я просто не знаю, яких висот у золотих галунах і панегіриках досяг би Віллі, проте вона закінчилась. Віллі ще встигли присвоїти звання полковника, і він одержав три ордени рекомендованою бандероллю й застрелив із засади двох іспанців, коли ті саме пили лимонад. А через три дні було припинено вогонь.
Після закінчення війни наша рота вернулася до Сан-Огестина. Більше нам нікуди було вертатись. І що ви думаєте? У пресі, по телеграфу, через спеціальних посланців і негра на ім’я Сем, який трюхикав на сірому мулі, рідне місто сповістило, що нам готують зустріч, привітальну, моральну й матеріальну, найбільшу з усіх, які будь-коли полохали птахів на піщаних рівнинах поблизу міста.
Я кажу “нам”, хоча все це призначалося для колишнього рядового, капітана de facto й новоспеченого полковника Віллі Роббінса. Повторюю, місто схибнулося на цьому. Нас повідомили, що поряд із зустріччю, яку нам збираються влаштувати, mardi gras[488] у Новому Орлеані скидатиметься на післяобідній чай з тіткою священика в якомусь глухому селі.
Точно за розкладом сан-огестинські стрільці прибули в рідні пенати. На залізничній станції юрби народу вітали нас вигуками на честь демократа Рузвельта — колишнім кличем конфедератів. Було два мідних духових оркестри, і мер, і школярки в білих платтячках кидали на бруківку троянди, лякаючи коней, запряжених у трамваї, і... Та, мабуть, ви й самі бачили, як святкують у провінційних містах, далеких від моря.
Народ вимагав, щоб новоявлений полковник Віллі сів у карету, яку визначні городяни й деякі члени муніципалітету тягли б до площі, але він тримався своєї роти і йшов на чолі її до авеню Сема Хустона. Будинки по обидва боки авеню майоріли прапорами й були всіяні публікою, і коли ми марширували колоною по чотири, кожен горлав “Роббінс!” або “Привіт, Віллі!” За все своє життя я не бачив людини знаменитішої за Віллі. Він мав щонайменше сім чи вісім орденів і медалей, дипломів і відзнак на фасаді свого мундира. Він засмаг до кольору вичиненої шкури, і йому, безперечно, було чим пишатися.
На вокзалі нам сказали, що о пів на восьму в будинку суду спалахне ілюмінація і що в готелі “Люкс” будуть промови й урочистий обід. Міс Дельфіна Томпсон мала прочитати оригінальну поему Джеймса Віткома Райяна, а констебль Хукер обіцяв салют з дев’яти рушниць, конфіскованих ним того дня.
На площі рота почала розходитися. Тут Віллі й каже мені:
— Хочеш трохи прогулятися зі мною?
— Можна, — відповідаю, — якщо тільки недалеко, щоб звідти було чути, коли вщухнуть крики й гармидер. Я голодний, — кажу, — аж умираю, так хочеться з’їсти чогось домашнього, але я піду з тобою.
Віллі повів мене бічними вуличками, аж поки ми пройшли до білого будиночка на новій ділянці, де був газон розміром двадцять на тридцять футів, прикрашений битою цеглою та клепками від старих бочок.
— Стій, — кажу я до Віллі. — Невже ти не впізнав цієї халупи? Джо Гренберрі збудував це кубельце ще до свого одруження з Майрою Еллісон. Чого тобі там треба?
Але Віллі вже відчинив хвіртку. Він пішов цегляною доріжкою до ґанку, я — за ним. Майра сиділа на веранді у кріслі-гойдалці й шила. Волосся у неї було ніби поспіхом зачесане назад і зібране у вузол. Раніше я не помічав, що вона веснянкувата. Джо стояв обіч веранди в самій сорочці без комірця й непоголений і намагався видовбати серед уламків цегли та бляшанок з-під консервів ямку, щоб посадити фруктове деревце. Він подивився на нас, але не сказав жодного слова. Майра теж промовчала. Віллі, безперечно, мав дженджуристий вигляд — мундир, груди в орденах і медалях, а при боці шаблюка з золотою рукояткою. Ніхто б не впізнав у ньому того білявого шкета, якого дівчата зневажали і з якого насміхалися. Він якусь хвилину постояв, дивно усміхаючись, дивився на Майру, а потім і каже до неї, повільно цідячи кожне слово:
— Хтозна! Може, й мав би, якби захотів!
Оце й усе, що він сказав. Потім трохи підняв свого капелюха, і ми пішли.
І раптом, коли він сказав ті слова, я пригадав вечірку з танцями, що була перед самою війною, пригадав, як Віллі причісував волосся перед дзеркалом, а Майра просунула голову в двері й кепкувала з нього.
Коли ми повернулися на авеню Сема Хустона, Віллі й каже:
— Що ж, бувай, Бене. Я піду додому, зніму черевики й трохи посплю.
— Ти? — здивувався я. — Що з тобою? Будинок суду набитий людьми, все місто зійшлося туди, щоб ушанувать героя. А два мідних духових оркестри, а декламація, а прапори, а випивка, а закуска, що чекає на тебе?
Віллі зітхнув.
— Ай справді, Бене, — озивається. — Хай йому чорт, я зовсім забув про все це.
— Ось чому я кажу, — закінчив Бен Гренджер, — що ніхто не знає, де починається амбіція, а тим більше, де вона кінчається.
Сміливіш[489]
Переклад О. Вишні
Справу про те, де шукати мудрості, серйозно поставлено на порядок денний. Старовинні мудреці втеряли свій авторитет; Платон[490] — латка для дірявих казанів; Арістотель[491] — мрійник; Марк-Аврелій[492] — брехун, на Езопа[493] — Індіана вже забрала собі авторське право; Соломон[494] — дуже вже мудрий, а з Епіклета[495] й списом нічого не виковиряєш.
Доведено, що мурашка, яка протягом багатьох років правила для шкільних хрестоматій за зразок ума й працьовитості, — простісінький метушливий ідіот, і що він ні за що ні про що тратить стільки часу й праці. Сову тепер висвистано. Чотоквайські звичаї втратили свою культурність і чотоквайці почали вже гратись у діяболо. Сивобороді діди являють продавцям патентованих речей до волосся сяйливі свідоцтва. В альманахах, що їх видають щоденні газети, трапляються друкарські помилки. Професори з коледжів поробилися...
Ні, краще не зачіпатимемо осіб...
Од того, що ми сидимо по класах і риємось у різних енциклопедіях та в торішніх театральних афішах, ми не порозумнішаємо. Як сказав поет: “знаття багато, а мудрості нема”. Мудрість — це роса: ми не відчуваємо її, а вона просякає в нас, освіжає нас і допомагає рости нам. Знаття — це сильна струя з води, направлена на нас із шланга. Вона розмиває наші корені.
Так будемо краще набиратися мудрості. Але треба знати, як це робиться. Коли ми знаємо що-небудь, ми це знаєм; але часто ми не досить мудрі для того, щоб бути мудрими, і...
Та краще будемо оповідати далі.
Якось одного разу я знайшов на лавці в маленькім міськім парку десятицентовий щомісячний журнал. Принаймні таку суму він спитав з мене, коли я сів на лавці поруч його. Я не мав сумніву, що в цім цвілім, бруднім і пошматованім журналі були які-небудь погані оповідання. Потім виявилося, що то альбом.
— Я газетний репортер, — сказав я, щоб іспитати його. — Мені доручено описати які-небудь злопригоди тих нещасних, що проводять ночі тут, у парку. Можна поцікавитися, чому ви приписуєте те, що ви спустилися до...
Мене перебив сміх моєї покупки, сміх такий іржавий і невковирний, що я мав певність, що він залунав уперше за кілька днів.
— Ах, ні, ні, — сказав він. — Ви не репортер.
Репортери так не говорять. Вони прикидаються, ніби вони так само з нашого десятка. Я з першого погляду можу взнати репортера. Ми, паркові постояльці, привчаємось добре розумітися на людях. Сидимо ми цілими днями й стежимо за людьми, що повз проходять. Першого — кращого, що пройде повз мою лавку, я можу так угадати, що ви здивуєтесь.
— Ну що, починайте, — сказав я. — Як по-вашому, — хто я?
— Я б сказав, — почав знавець людської природи після непростимого вагання, — що ви... ну, скажемо, брали підряди, або служили в крамниці, або були малярем... Ви присіли в парку, щоб випалити сигару і вирішили втягти мене в маленький вільний монолог. Навіть, ви швидче штукатур або адвокат... Тут, знаєте, ніби темніє... Дружина вам не дозволяє палити вдома.
488
490
491
492
493
494
495