— Авжеж, — киває головою Сільвер, — нам не завадить завести деякі знайомства серед фінансових королів. Мені подобається, що в Нью-Йорку так привітно зустрічають приїжджих.
Сільверового знайомого звали Клейном. О третій годині Клейн привів свого приятеля з Уолл-стріту в номер Сільвера. “Містер Морган” був трохи схожий на своє зображення на портретах, ліва нога у нього була обмотана волохатим рушником, і ходив він з палицею.
— Містер Сільвер, містер Пескад, — знайомить нас Клейн. Думаю, джентльмени, — веде він далі, — називати ім’я найбільшого фінансового...
— Годі тобі, Клейне, — спиняє його містер Морган. — Радий з вами познайомитися, джентльмени. Мене дуже цікавить Захід. Клейн сказав, що ви з Літл-Рока. Якщо не помиляюсь, у мене в тих краях є кілька залізниць. А якщо хтось із вас, хлоп’ята, має бажання перекинутися в покер, то я...
— Слухай, Пірпонте, — перебиває його Клейн, — ти що, забув?
— О, даруйте, джентльмени! — похоплюється Морган. — Відколи мене мучить подагра, я часом граю вдома з приємною компанією в карти. А хто з вас, літлрокців, чув там про Одноокого Пітера? Він жив у Сіетлі, Нью-Мексико.
Не встигли ми відповісти, як містер Морган почав бігати по кімнаті туди-сюди, гупати палицею по підлозі й голосно лаятись.
— Що таке, Пірпонте, — всміхається Клейн. — Сьогодні на Уоллстріті хтось намагається збити курс ваших акцій?
— Який там у біса курс акцій! — кричить містер Морган. — Це я через оту картину. Саме згадав про неї. Я послав свого агента аж у Європу, щоб купив її. Сьогодні одержав від нього телеграму. Пише, що не може знайти картини в усій Італії. А я б уже завтра дав за неї п’ятдесят тисяч доларів. Та що п’ятдесят — усі сімдесят п’ять! Я дав своєму агентові a la carte купити картину за будь-які гроші. Просто не розумію, чому картинні галереї допускають, щоб да Вінчі[516]...
— О містере Морган, — каже Клейн, — а я думав, що ви вже зібрали всього да Вінчі.
— А що то за картина, містере Морган? — питає Сільвер. — Певно, така велика, що буде на всю стіну хмарочоса “Праска”? — Боюся, ви розумієтесь у мистецтві, як куряче гузно, містере Сільвер, — відповідає Морган. — Завбільшки вона двадцять сім дюймів на сорок два і називається “Кохання спочиває”. А намальовано на ній гурт дівчат-манекенниць, які танцюють тустеп на березі лілової річки. В телеграмі сказано, що картину, мабуть, уже вивезли до Америки. А без неї моя колекція не повна. Ну, бувайте здорові, джентльмени. Наш брат фінансист повинен рано лягати й рано вставати.
Містер Морган із Клейном узяли кеб і поїхали. А ми з Сільвером завели мову про те, які ж прості й довірливі бувають великі люди. Сільвер зауважив, що обібрати такого чоловіка, як містер Морган, було б просто ганьба. А я відповів, що, на мою думку, це було б скоріше необачно. Після обіду Клейн запропонував нам пройтися по місту, і ми втрьох — я, він і Сільвер — вирушили на Сьому авеню оглянути тамтешні визначні місця. Дорогою Клейн побачив у вітрині лихваря запонки і запалився бажанням їх купити. Ми з Сільвером зайшли з ним до крамниці.
Коли ми повернулися в готель і Клейн пішов до себе в кімнату, Сільвер раптом підскочив до мене і, розмахуючи руками, вигукнув:
— Ти бачив, Біллі? Ти бачив її?
— Кого? — питаю.
— Таж картину, яку шукає Морган! Вона висить у крамниці лихваря, над самісіньким його столиком. Я тільки не хотів при Клейні нічого казати. Це та сама, щоб я вмер! Дівиці як живі, з тих, що носять спіднички сорок шостого розміру. Але там вони без спідничок, стоять собі на березі річки і так знудьговано переставляють ногами. Скільки там містер Морган збирався дати за картину? Невже тобі й це треба розжовувати? Вони там у крамниці, либонь, і самі не знають, який скарб висить у них над головою!
Другого ранку, не встиг ще лихвар відчинити своєї крамниці, а ми з Сільвером уже під дверима. Так наче хоч зараз ладні скинути з плеча й віддати за пляшку вихідний костюм. Заходимо в крамницю й починаємо нібито розглядати ланцюжки до годинників.
— А що то у вас за мазанина висить? — питає ніби між іншим Сільвер лихваря. — Ота руденька ціпочка з гострими лопатками нічогенька. Я б дав за неї доларів два, ще й з чвертю. Тільки ж ви ще перекинете й розіб’єте котрусь із своїх витребеньок, як почнете знімати картину.
Лихвар, мовчки показуючи нам срібні ланцюжки, всміхнувся.
— Цю картину, — каже, — рік тому заставив у мене один джентльмен з Італії. Я дав йому під неї п’ятсот доларів. Це “Кохання спочиває” Леонардо да Вінчі. А два дні тому термін викупу минув, і тепер я можу продати її як невикуплену заставу. Погляньте ось на цей ланцюжок, тепер такі дуже модні.
Через півгодини ми з Сільвером заплатили лихвареві дві тисячі доларів, узяли картину і вийшли з крамниці. Сільвер найняв кеб і помчав з картиною до контори Моргана. А я повернувся в готель і сів чекати Сільвера. Він прийшов за дві години.
— Ну що, застав містера Моргана? — питаю. — Скільки ти взяв у нього за картину?
Сільвер сідає до столу й починає мовчки перебирати китиці скатертини.
— Щиро кажучи, містера Моргана я й не бачив, — нарешті озивається він. — Річ у тім, що містер Морган уже цілий місяць як у Європі. Але ось що шкребе мені душу, Біллі: в усіх універсальних магазинах продається ця сама картина, навіть у рамці, і коштує вона три долари й сорок вісім центів. А за саму рамку загадують три з половиною долари. Оцього вже я ніяк не можу втямити.
Місто без пригод[517]
Переклад Т. Тихонової
Можете ви собі уявити роман про Чікаго, чи Буффало, або, скажімо, Нешвілл (штат Теннессі)? У Сполучених Штатах є троє міст, про які пишуть: Нью-Йорк, звісно, потім Новий Орлеан, і — найкраще з усіх — Сан-Франциско.
Схід — це Схід, а Захід — це Сан-Франциско, так вважають каліфорнійці. Каліфорнійці — це окрема раса, вони — не просто жителі штату. Це південці Заходу. Жителі Чікаго не менш віддані своєму місту; але якщо ви спитаєте їх, чому саме, вони, заїкаючись, мимритимуть щось про рибу з озера і про новий будинок товариства “Диваків”. Каліфорнійці ж почнуть оповідати з усіма подробицями.
Насамперед, поки ви думатимете про свої рахунки за вугілля і про вовняну білизну, вони добрих півгодини говоритимуть про благодатний клімат. А коли, помилково сприйнявши ваше мовчання за схвалення, розпаляться дужче, так розмалюють місто Золотих Воріт, наче то якийсь Багдад Нового світу. Ну, скажімо, щодо цього заперечень немає. Але, дорогі мої кузени (по Адаму та Єві)[520], необачним буде той, хто, тицьнувши пальцем у географічну карту, скаже: “А ось у цьому місті нема нічого романтичного... Що тут може трапитись?” Зухвало й нерозважливо було б однією фразою кинути виклик історії, романтиці і видавництву “Ренд і Мак-Неллі”[521].
Нешвілл. Місто, торговий порт і столиця штату Теннессі. Розташовано на річці Камберленд і на перехрещенні двох залізниць. Найважливіший центр освіти на Півдні”.
Я вийшов із поїзда о восьмій вечора. Марно погортавши словника у пошуках підходящих прикметників, я змушений був звернутися до фармакопеї.
Візьміть лондонського туману тридцять відсотків, малярії десять відсотків, світильного газу двадцять відсотків, роси, зібраної рано-вранці на цегельні, двадцять п’ять відсотків, жимолості п’ятнадцять відсотків. Змішайте.
Ця суміш дасть вам певне уявлення про нешвіллську мряку. Не така пахуча, як кульки нафталіну, і не така густа, як гороховий суп, але нічого — люди дихають.
516
517
(A Municipal Report, 1909)
Біля витоків творчого задуму цієї новели було прагнення О.Генрі спростувати поширену думку про те, що життя тихих провінційних містечок, на відміну від столичного, позбавлене цікавих яскравих подій. В одному з листів до свого приятеля-журналіста Вільяма Гриффіта новеліст так пояснив план майбутнього твору: “Я хочу показати, що, коли йдеться про життя живих людей, то жодне найбуденніше, найпровінційніше містечко жодною мірою не поступається Сан-Франциско, Парижу чи Багдаду”. І в своїй новелі О.Генрі береться спростувати слова відомого тогочасного романіста Френка Норріса про безнадійну посередність життя в американській провінції, які винесено в епіграф до цього твору.
520
521