Выбрать главу

Я поговорив з Азалією Едер і дещо хочу розповісти вам. Дитя старого Півдня, вона була дбайливо викохана в парникових умовах. Її знання були неширокі, але по-своєму глибокі й напрочуд оригінальні. Вона виховувалась удома, і її уявлення про світ ґрунтувалися на умовиводах та інтуїції. З таких людей і складається нечисленна, але коштовна й унікальна порода есеїстів. Доки вона говорила, я старався змахнути з рук, хоч його й не було, порох від шкіряних корінців Лемба[541], Чосера[542], Хезліта[543], Марка Аврелія[544], Монтеня[545] та Худа[546]. Яка вона була чудова, ця Азалія Едер! Яка цінна знахідка! У наші дні усі знають так багато — надто багато! — про справжнє життя. Я одразу зрозумів, що Азалія Едер дуже бідна. “У неї є будинок і є в що одягнутись, але більше, видно, нічого немає”, — подумав я. Отож, розриваючись між своїми обов’язками перед журналом та відданістю поетам і есеїстам, котрі б’ються проти генерала Томаса в долині Камберленд, я слухав її голос, який звучав, наче клавікорди, і розумів, що не зможу заговорити про контракт. У присутності дев’ятьох муз і трьох грацій не так-то просто звести розмову до двох центів. “Доведеться приїхати ще раз, коли я настроюсь на комерційний лад”. І все-таки я сказав їй про мету свого приїзду, й ділову розмову було призначено на третю годину наступного дня.

— Ваше місто, — мовив я, збираючись уже йти (у такі хвилини завжди кажуть банальні фрази), — певне, дуже тихе, спокійне, сказати б, сімейне місто, де рідко трапляється щось незвичайне.

“Воно підтримує з Заходом і Півднем інтенсивну торгівлю залізними виробами, і його млини пропускають щодня понад 2000 барелей зерна”.

Азалія Едер, здавалося, про щось замислилась.

— Я ніколи не думала про нього з цього погляду, — сказала вона з якоюсь властивою їй напруженою відвертістю. — Хіба пригоди не трапляються саме в тихих, спокійних місцях? Мені здається, що при сотворінні світу, якби хтось уже в перший понеділок висунувся з вікна, то почув би, як падають грудки землі з Божої лопати, якою він громадив оці вічні гори. А до чого звелося найгучніше починання світової історії? Я кажу про Вавілонську башту. До двох-трьох сторінок на есперанто в “Північно-американському огляді”.

— Авжеж, — безглуздо відповів я, — людська природа скрізь однакова, але в деяких містах якось більше розмаїтості... ее-е... більше драматизму та руху і... е-е... романтики.

— То так здається, — зауважила Азалія Едер. — Я багато разів подорожувала довкола світу на золотому повітряному кораблі, крилами якого були книги та мрії. Я бачила (під час однієї з таких уявних мандрівок), як турецький султан власноручно задушив мотузкою одну із своїх жінок за те, що вона відкрила обличчя на людях. Я бачила, як один чоловік у Нешвіллі подер на клапті квитки в театр, бо його жінка збиралась піти туди, закривши обличчя шаром рисової пудри. У китайському кварталі Сан-Франциско я бачила, як дівчину-рабиню Сінг повільно занурювали у киплячу мигдалеву олію, дюйм за дюймом, змушуючи присягнутися, що вона більш ніколи не зустрінеться зі своїм коханим американцем. Вона здалася, коли кипляча олія сягнула на три дюйми вище колін. Я бачила, як недавно на вечірці від Кіті Морган одвернулися сім її найкращих шкільних подруг, бо вона вийшла заміж за маляра. Кипляча олія доходила їй до самого серця, але поглянули б ви, з якою чарівною усмішкою вона йшла від столу до столу. О так, це нудне місто. Тут тільки червоні цегляні будинки, які розтягнулися на кілька миль, тільки бруд, крамниці і склади деревини.

Хтось обережно постукав з чорного ходу. Азалія Едер чемно вибачилась і пішла дізнатися, хто це. Повернулася за три хвилини, її очі блищали, на щоках проступив легенький рум’янець, здавалося, вона помолодшала на десять років.

— Ви повинні випити у мене чашечку чаю з тістечками, — сказала вона.

Потім узяла маленький металевий дзвоник і подзвонила. Зайшла дівчинка-негритянка років дванадцяти, боса, не дуже охайна, засунувши в рот великого пальця, грізно вирячила на мене очі.

Азалія Едер дістала з маленького потертого гаманця паперового долара — долара з відірваним правим верхнім ріжком, роздертого посередині і склеєного смужкою тоненького блакитного паперу. Без сумніву, це була одна з тих купюр, що я дав розбійникові-негру.

— Збігай, імпі, до крамнички містера Бекера на розі, — сказала Азалія Едер, даючи дівчинці долара, — і візьми чверть фунта чаю — того, що він завжди мені присилає, — і на десять центів тістечок. Мерщій. У нас саме вийшов увесь чай, — пояснила вона мені.

Імпі вийшла через задні двері. Не встиг ще стихнути тупіт її босих ніг на ґанку, як дикий зойк — я був певен, що то кричала вона, — розлігся в порожньому будинку. Потім глухий хрипкуватий голос розлюченого чоловіка змішався з писком і неясним белькотінням дівчинки.

Азалія Едер підвелася, не виказуючи ні тривоги, ані подиву, і вийшла. Ще хвилин зо дві я чув хриплувате чоловіче бурмотіння, лайку і метушню, потім Азалія Едер спокійно увійшла і сіла у своє крісло.

— Це дуже великий будинок, — сказала вона, — я здаю частину його пожильцеві. На жаль, я змушена відмінити запрошення на чай. У крамниці нема чаю того гатунку, який я завжди беру. Містер Бекер обіцяв дістати мені його завтра.

Я був певен, що Імпі не встигла ще й одійти від дому. Поцікавився, де тут поблизу проходить трамвай, і розпрощався. Вже десь посеред дороги я згадав, що не спитав у Азалії Едер, як її справжнє прізвище. Ну, та все одно, завтра взнаю.

Того ж дня я ступив на стежку пороку, на яку привело мене це місто без пригод. Я прожив у ньому тільки два дні, але й за цей час встиг ганебно набрехати по телефону і стати співучасником у вбивстві, співучасником post facturn, якщо є таке юридичне поняття.

Коли я завертав за ріг перед моїм готелем, африканський візник, власник багатоколірного, єдиного в своєму роді пальта, перехопив мене, розчинив тюремні двері свого пересувного саркофага, помахав мітелкою з пір’їн і почав своє ритуальне:

— Прошу, босе, карета чиста, щойно з похорону. П’ятдесят центів у будь-який...

Тут він упізнав мене й широко всміхнувся.

— Вибачте, cap... Це ж ви — той джентльмен, якого я возив уранці. Щиро дякую вам, cap.

— Завтра о третій годині мені знову треба бути на Джессамайнстріт, — сказав я. — Якщо ти будеш тут, я поїду з тобою. То ти знаєш міс Едер? — спитав я, згадавши свій паперовий долар.

— Я належав її батькові, судді Едерові, cap, — відповів він. — Здається, вона дуже бідує, — сказав я. — Невеликі у неї прибутки, га?

Знову переді мною промайнуло люте обличчя короля Сеттівайо і тут же перетворилося на обличчя візника-здирника.

— Вона не голодує, cap, — тихо мовив він. — У неї є прибутки... Так, у неї є прибутки.

— Я заплачу вам п’ятдесят центів за поїздку, — сказав я.

— Цілком правильно, cap, — покірливо відповів він. — Це тільки сьогодні мені треба було мати два долари, cap.

Я ввійшов у готель і збрехав по телефону. Я протелеграфував видавцеві: “Едер наполягає восьми центах слово”. Відповідь надійшла такого змісту: “Погоджуйтесь негайно, телепню”. Перед самим обідом “майор” Вентуорт Кесуел кинувся до мене з привітаннями так радісно, наче я був його давній друг, з яким він сто років не бачився. Я ще не стрічав людини, яка б з першого погляду викликала у мене таку ненависть і якої б так важко було спекатися. Він застав мене біля стойки, тому я ніяк не міг видати себе за непитущого. Я охоче перший заплатив би за випите, але він був один із тих гидких п’яниць, що виставляють себе напоказ, набридливо лізуть в очі й вимагають, щоб кожен цент, який вони витрачають на свою примху, супроводжували музика і фейерверк.

Зробивши таку міну, ніби дає мільйон, Кесуел витяг з кишені два паперових долари і кинув одного на стойку. І я знову впізнав купюру з відірваним правим ріжком, роздерту посередині і склеєну смужкою тоненького блакитного паперу. Це знову був мій долар. Іншого такого бути не могло.

вернуться

541

Лемб — Чарлз Лемб (1775—1834) — англійський письменник, автор творів, присвячених життю лондонських бідняків.

вернуться

542

Чосер — Джефрі Чосер (1340—1400) — видатний англійський поет, всесвітню славу якому принесла збірка віршованих новел “Кентерберійські оповідання”.

вернуться

543

Хезліт — Вільям Хезліт (1778—1830) — англійський критик і есеїст.

вернуться

544

Марк Аврелій — римський імператор (121—180), який, ретельно вивчаючи філософію, захопився ідеями Епіктета і закликав безкорисливо любити ближніх та займатися самовдосконаленням. Автор філософського трактату “Наодинці з собою”.

вернуться

545

Монтень — Мішель де Монтень (1533—1592) — відомий французький письменник і філософ доби Відродження, автор есеїстичної збірки “Досліди" (1588).

вернуться

546

Худ — Томас Гуд (1799—1845) — англійський поет, видавець і карикатурист, найвідоміший твір якого — “Пісні про сорочку”.