Я зайшов до своєї кімнати. Мряка й нудота похмурого південного міста, де не буває ніяких подій, нагнали на мене смуток і втому. Пам’ятаю, перед тим, як лягти, я подумав про таємничий долар (у Сан-Франциско він став би прекрасною зав’язкою для детективного оповідання). “Тут, здається, є трест візників, який має чимало акціонерів, сонно подумав я. — І як швидко видають у них дивіденти! Цікаво, що було б...” — і я заснув.
На другий день король Сеттівайо був на своєму місці й протрусив мої кістки по бруківці до будинку 861 на Джессамайн-стріт. Я звелів йому чекати і, коли звільнюсь, протрясти мене назад.
Азалія Едер була ще блідіша й тендітніша, ніж напередодні. Підписавши угоду (по вісім центів за слово), вона зблідла, як крейда, й раптом почала сповзати із стільця. Без особливих зусиль я підняв її, поклав на старовинну канапу, а потім вибіг на вулицю і гукнув піратові кавового кольору, щоб він покликав лікаря. З мудрістю, якої я не підозрював у ньому, негр залишив своїх шкап і побіг, певне, розуміючи, що гаяти часу не можна. За десять хвилин він повернувся з поважним, сивим, тямущим лікарем. Кількома словами (кожне дешевше, ніж вісім центів) я пояснив лікареві, як потрапив до цього порожнього таємничого будинку. Він розуміюче уклонився і спокійно звернувся до старого негра:
— Дядечку Цезарю, збігай до мене і скажи міс Люсі, щоб дала глечик свіжого молока й півсклянки портвейну. Мерщій. Тільки не кіньми. Біжи пішки — я хочу, щоб ти повернувся ще на цьому тижні.
Я впевнився, що лікар Меррімен теж не довіряє швидкості коней цього сухопутного пірата. Коли дядечко Цезар вийшов, ступаючи незграбно, але прудко, лікар ввічливо і водночас дуже уважно оглянув мене й нарешті, мабуть, вирішив, що зі мною можна говорити.
— Це від недоїдання, — сказав він. — Іншими словами — це наслідок злиднів, гордості й голоду. У місіс Кесуел багато відданих друзів, які були б раді допомогти їй, але вона не хоче приймати допомоги ні від кого, крім цього старого негра, дядечка Цезаря, який колись належав її родині.
— Місіс Кесуел? — здивовано спитав я. Потім глянув на угоду й побачив, що вона підписалася: “Азалія Едер-Кесуел”.
— Я думав, що вона міс Едер, — сказав я.
— ...Яка вийшла заміж за п’яницю, ні на що невдатного неробу, сер, — додав лікар. — Кажуть, він забирає у неї навіть ті крихти, якими її підтримує старий слуга.
Коли принесли молоко та вино, лікар швидко привів Азалію Едер до пам’яті. Вона сіла й завела мову про красу осіннього листя (саме стояла осінь), про примхливість його кольорів. Мимохідь торкнулася своєї непритомності і пояснила, що це наслідок давньої хвороби серця. Вона лежала на канапі, а Імпі обмахувала її віялом. Проводжаючи лікаря до дверей, я сказав йому, що маю намір і змогу видати Азалії Едер значний аванс у рахунок її майбутнього співробітництва з журналом, і він, здавалося, був задоволений.
— Між іншим, — сказав він, — вам, можливо, буде цікаво знати, що сюди вас привозив нащадок королів. Дід старого Цезаря був королем у Конго. Ви могли б помітити, що й у самого Цезаря королівська постава.
Коли лікар вийшов, я почув голос дядечка Цезаря:
— То що ж це... він забрав у вас обидва долари міс Залі?
— Так, Цезарю, — почулась її квола відповідь.
Увійшовши, я закінчив з нашим майбутнім співробітником грошові розрахунки. На свій страх видав їй авансом п’ятдесят доларів, запевнивши її, що це необхідна формальність для закріплення нашої угоди. Потім дядечко Цезар відвіз мене назад до готелю.
Тут закінчується та частина історії, свідком якої я був сам. Решта — тільки перелік фактів.
Близько шостої години я вийшов на прогулянку. Дядечко Цезар стояв на своєму розі. Він розчинив дверцята карети, помахав мітелкою і завів свою нудну пісню:
— Прошу, cap, п’ятдесят центів у будь-який кінець міста. Карета чистісінька, cap, щойно з похорону...
Але тут він упізнав мене. Мабуть, зір його слабшав. Пальто його забарвилось ще кількома відтінками, мотузка-шнурок ще більш розсукалась, і останній ґудзик, жовтий роговий ґудзик, зник. Жалюгідним нащадком королів був цей дядечко Цезар!
Години за дві біля аптеки я побачив збуджений натовп. У пустелі, де ніколи нічого не трапляється, це була манна небесна, і я протиснувся в середину гурту. На імпровізованому ложі з порожніх ящиків та стільців спочивали тлінні останки майора Вентуорта Кесуела. Лікар намагався виявити його нетлінну душу, але дійшов висновку, що її нема. Колишнього майора знайшли мертвого на глухій вулиці й принесли до аптеки знудьговані, спраглі сенсації громадяни.
Усі подробиці свідчили, що ця колись людська істота витримала відчайдушний бій. Майор був негідник і нероба, а проте воїн. Одначе він програв. Кулаки його були стиснуті так міцно, що ніхто не міг розціпити пальці Добросерді громадяни, які знайшли його, намагалися знайти в своєму лексиконі якесь добре слово про нього. Один зовні добродушний чоловік після довгих роздумів сказав:
— Коли Кесові було чотирнадцять років, він був у школі серед перших з правопису.
Доки я стояв там, пальці правої руки вбитого, що звисала з білого соснового ящика, розігнулись, і щось упало біля моєї ноги. Я спокійно наступив на це “щось”, а згодом підняв його і сунув у кишеню. Я збагнув, що в останній боротьбі його рука несвідомо схопила цю річ і стисла в передсмертній судомі.
Того вечора в готелі головною темою розмов, за винятком політики і сухого закону, була смерть майора Кесуела. Я чув, як хтось сказав групі слухачів:
— На мою думку, джентльмени, Кесуела вбив один із цих негідників-негрів заради грошей. Сьогодні вдень у нього було п’ятдесят доларів, він вихвалявся ними в готелі. А знайшли його без грошей.
Наступного ранку о дев’ятій я поїхав з Нешвілла, і коли поїзд ішов мостом через річку Камберленд, я витяг з кишені жовтого рогового завбільшки з півдолара ґудзика, з якого ще звисали розсотані кінці шворки, і викинув його через вікно в тиху каламутну воду.
Хотів би я знати, що тепер діється в Буффало?
Усього потрошку[547]
Черстві булки[548]
Переклад М. Рябової
Міс Марта Мічем держала на розі невеличку хлібню (ту саму з трьома східцями, де дзеленькає дзвоник, коли відчиняєте двері).
Міс Марті було сорок років, вона мала банкову книжку на дві тисячі доларів, фалшиві зуби і жалісливе серце. Багато повиходило заміж жінок, у яких шансів було куди менше, ніж у міс Марти.
Двічі-тричі на тиждень до хлібні заходив покупець, яким вона останніми часами почала цікавитись. Це була літня людина в окулярах, з темною, окуратно підстриженою гостренькою бородою.
Він говорив по англійському з сильним німецьким акцентом. Одежа в нього була поношена, подекуди поштопана і сиділа на ньому мішкувато з багатьма зморшками. Проте, він мав охайний вигляд і дуже гарні манери.
Він завжди купував дві черстві булки. Свіжі коштували по п’ять центів кожна, черстві ж по п’ять пара. Він ніколи не купував нічого крім черствих булок.
Якось міс Марта побачила в нього на пальцях червоні й брунатні плями. Вона вирішила, що він художник і дуже бідний. Немає сумніву, що він живе на горищі, малює там свої картини, їсть черстві булки і мріє про чудесні речі, що продає в своїй крамниці міс Марта.
Часто, коли міс Марта їла биті котлети і пила чай з пухкими булочками та варенням, вона зітхала і думала, як би це було гарно, якби художник з гарними манерами міг ділити з нею цю смачну трапезу замість гризти сухі шкоринки в себе на вбогому горищі. У міс Марти, як уже сказано вище, було жалісливе серце.
Щоб перевірити свою гадку щодо його професії, вона якось винесла з своєї кімнати картину, яку купила на аукціоні, і поставила її біля полиць за прилавком.