Це був венеціанський краєвид. Розкішний мармуровий палаццо (так було написано на картині) стояв на передньому плані землі, чи то пак води. Крім того, там було багато гондол (і в одній з них леді, яка проводила рукою по воді), хмари, небо і сила світлотіні. Ні один художник не міг не звернути уваги на таку картину.
Через два дні прийшов покупець.
— Будь ласка, дві черстві булки.
— У вас чудова картина, мадам, — сказав він, коли вона загортала хліб.
— Справді? — вигукнула міс Марта, не тямлючись від задоволення з своєї вигадки. — Я так люблю мистецтво і... (ні, ще було надто рано сказати "художників") і картини, — закінчила вона. — Так, на вашу думку, це гарна картина?
— Баляц, — сказав покупець, — погано намальована. Перспектива неправильний. Бувайте здорові, мадам.
Він узяв свій хліб, уклонився і поспішно вийшов.
Так, він безумовно художник. Міс Марта віднесла картину назад до кімнати.
Як м’яко й лагідно сяють у нього очі за окулярами! Яке в нього високе чоло! Уміти з першого ж погляду розібратися в перспективі — і їсти самісінький черствий хліб. Так, генієві завжди доводиться бідувати, поки його визнають.
Як би це було добре для мистецтва і для перспективи, якби генія піддержували дві тисячі доларів у банку, хлібня і жалісливе серце — але, міс Марто, це все тільки мрії.
Тепер, заходячи до крамниці, він часто балакав з нею через прилавок. Здавалось, він прагнув підбадьорливих слів міс Марти.
Як і раніш, він купував лише черстві булки. Ніколи не питав ні пирогів, ні торта, ні чудесних гарячих пундиків.
їй здавалось, що він останнім часом змарнів і занепав духом. У неї аж серце боліло від бажання додати чого-небудь смачного до його нужденної покупки, але в потрібну хвилину мужність покидала її. Вона боялась образити його. Вона знала які художники горді.
Виходячи до крамниці, міс Марта почала надівати блакитну в цяточки шовкову блузку. В задній кімнаті вона варила таємничу мішанину з насіння айви й бури. Аджеж багато хто вживає цієї мішанини, щоб мати гарний колір обличчя.
Одного дня покупець увійшов до хлібні, як звичайно, поклав на прилавок п’ять центів і спитав пару черствих булок. Коли міс Марта діставала їх, на вулиці почулися звуки ріжка, брязкіт і мимо хлібні з грюкотом проїхала пожежна валка. Покупець поспішив до дверей, як і кожний зробив би на його місці. В пориві надхнення міс Марта вирішила використати нагоду.
На долішній полиці за прилавком лежав фунт свіжого масла, що їй приніс молочник хвилин з десять тому. Міс Марта поробила хлібним ножем глибокі надрізи в булці, поклала в них по чималій грудці масла і щільно стиснула їх.
Коли покупець знов підійшов до прилавку, вона вже загортала хліб у папір.
Коли ж, після особливо приємної коротенької розмови, він пішов, міс Марта всміхнулася про себе, але не без легкого замирання серця.
Чи не занадто це сміливо? Чи не образиться він? Ні, не може бути. Аджеж немає мови їстивних речей, і масло ж не є емблема нежіночої сміливости.
Цього дня вона багато думала про все це. Вона уявляла собі ту хвилину, коли він викриє її маленький обман. Він покладе набік свої пензлі й палітру. Поруч буде стояти мольберт з картиною, яку він малює і на якій перспектива поза всякою критикою.
От він готується поснідати сухим хлібом і водою. Він ріже булку... ах!
Міс Марта зашарілась. Коли він буде їсти, чи подумає він про ту руку, що поклала масло ? Чи ...
Дзвоник біля дверей до крамниці несамовито задзеленчав. Хтось увійшов, грюкнувши дверима.
Міс Марта побігла до крамниці. Там було двоє чоловіків. Один — молодий, з люлькою в зубах, вона його ніколи раніш не бачила. Другий був її художник.
Обличчя в нього було багрове, капелюх зсунувся на потилицю, волосся розкудовчилося. Він стиснув кулаки і люто погрозився ними до міс Марти. До міс Марти!
— Dummkorf[549] — оглушливо кричав він. — Tausendonfer![550] — чи щось у цьому роді по-німецькому.
Молодий чоловік старався вивести його.
— Я не піду, — кричав той сердито, — не піду! Я їй скажу!
Він барабанив кулаками по прилавку міс Марти.
— Ви попсували мені, — кричав він, і сині очі його метали блискавиці за окулярами. — Я хочу сказати вам... ви, стара шкідлива кішко!
Міс Марта притулилась у знемозі до полиць і поклала руку на свою блакитну в цяточки шовкову блузку. Молодий чоловік схопив німця за комір.
— Ходім, — сказав він. — Ви вже досить наговорили їй. — Він витяг розлюченого товариша за двері на тротуар і потім повернувся до крамниці.
— Я вважаю, мадам, — сказав він, — за свій обов’язок пояснити вам, через що вчинився увесь цей гармидер. Це Блюмберґер. Він рисовник. Я працюю з ним в одній конторі. От уже три місяці, як він старанно працює над планом нової міської ратуші. Оголошено конкурс на премію. Учора він скінчив обводити свій рисунок тушшю. Ви знаєте, що рисовники спочатку рисують олівцем. Потім, коли рисунок готовий, вони стирають олівець черствим хлібом. Це краще, ніж гумою. Блюмберґер завжди купував черствий хліб у вас. А сьогодні... ви ж розумієте, мадам, що масло... ну, одне слово, тепер Блюмберґерів план годиться хіба тільки на те, щоб поробити з нього бутерброди.
Міс Марта пішла до себе в кімнату. Там вона зняла свою блакитну в цяточки шовкову блузку, наділа стару з темної саржі, яку звичайно носила, і вилила за вікно у відро з попелом мішанину із насіння айви і бури.
День, який ми святкуємо[551]
Переклад В. Мусіенка
— У тропіках, — казав Бібб Стрибунець, торговець заморськими пташками, — все перемішалося: пори року, місяці, канікули й уїк-енди, неділі зібрано в одну колону й перетасовано так, що не знаєш, почався вже новий рік чи ні, — мине півроку, поки добереш.
Біббова лавочка — на самісінькому початку Четвертої авеню. Він був колись матросом і портовим волоцюгою, а тепер регулярно їздить у південні країни, привозить звідти на власний страх і ризик балакучих какаду та папуг-філологів. Бібб кульгавий, він упертий, у нього сталеві нерви. Я зайшов у його лавочку купити на Різдво папугу для тітки Джоанни.
— Ось оцього, — сказав я, намагаючись відмахнутися від Біббової лекції на календарні теми, — червоний, білий і синій. Звідки така звірюка? Кольори його тішать мою патріотичну пиху[552]. До того ж я не відчуваю дисгармонії кольорів.
— Какаду з Еквадору, — відповів Бібб. — Поки що він знає тільки двоє слів: “Щасливого Різдва!”, зате на самісіньке свято. Віддаю за сім доларів. За такі ж двоє слів вам доводилось платити й дорожче, правда ж?
І Бібб раптом зайшовся гучним реготом.
— Ця пташка, — мовив він, — пробуджує дещо в моїй пам’яті. Краще б він уже проголошував “E pluribus unum”[553] з приводу власної масті, ніж виступати на ролях Санта Клауса. А нагадав він мені, як у нас з Ліверпулем-Семом одного разу в Коста-Ріці все в голові переплуталося через погоду та інші тропічні штучки.
Ми з Ліверпулем сиділи в тих краях на мілині: у кишенях вітер гуляє, позичити — теж ні в кого. Ми приїхали, він кочегаром, я — помічником кока, на пароплаві, що прибув з Нового Орлеана по фрукти. Хотіли тут випробувати щастя, але не довелося — дегустацію відмінили. Занять, що відповідали б нашим нахилам, не було, і ми перейшли на дієту з червоного рому, а закуску давали тамтешні фруктові сади, коли нам щастило пожати те, що ми не сіяли.
Містечко Соледад стояло на наносній землі, без порту, без ніякого майбутнього й без виходу із становища. Коли пароплавів не було, містечко смоктало ром і дрімало, розплющуючи очі тільки для того, щоб вантажити банани. Наче та людина, яка, проспавши весь обід, продирає очі, коли подають солодке.
Ми з Ліверпулем опускалися дедалі нижче, і коли американський консул перестав з нами вітатися, зрозуміли, що торкнулися самісінького дна.
552
553