— Одважний мореплавче! Це прапор твоєї батьківщини. Будь вірний йому і — при потребі — віддай за нього своє життя. Хай Бог помагає тобі!
Вперше на обличчі адмірала промайнуло якесь почуття. Він узяв шовкову емблему й побожно погладив її.
— Я адмірал, — сказав він дружині начальника. Він не міг примусити себе на суходолі висловити докладніше свої почуття. Але на морі, коли прапор замайорить на передній щоглі його флоту, у нього, можливо, знайдуться красномовніші слова.
Він круто обернувся й пішов геть разом із своєю командою.
Три дні порались вони коло “Вечірньої зорі”: фарбували її в білий колір з голубою окрайкою. Після цього Феліпе знайшов для себе ще одну прикрасу: застромив у кашкет пучок яскравого пір’я папуги. Потім він знов промарширував разом із своєю вірною командою до митної управи й офіційно доповів, що шлюпові дано нову назву — “El Nacional”[94].
Перші місяці були нелегкі для флоту. Адже й адмірали не знають, що робити, коли не одержують наказів. А наказів не було. Не надходило й платні. “ЕІ Nacional” байдикував, похитуючись на якорі.
Коли невеличкі заощадження Феліпе вичерпались, він пішов до начальника митниці й завів мову про фінанси.
— Платня! — вигукнув начальник, знімаючи руки до неба. — Valgame Dios[95]. Я сам нічого не одержую, жодного сентаво ось уже сім місяців! Ви питаєте, скільки платять адміралові? Хто знає! Щонайменше три тисячі песо! Скоро у цій країні буде нова революція! Перша ознака її: уряд тільки те й робить, що вимагає грошей, грошей і грошей, а сам інічогісінько не платить!
Коли Феліпе вийшов із митниці, його похмуре обличчя виглядало майже задоволеним. Революція — це війна, а якщо війна, то він не залишиться без роботи. Мало честі бути адміралом, коли ти сидиш без діла, а голодна команда ходить за тобою, вимагаючи грошей на тютюн та банани.
Ледве він повернувся туди, де на нього очікувала команда його безжурних карібів, як вони всі скочили на ноги й віддали йому честь — цього він сам навчив їх.
— От що, muchachos, — сказав адмірал. — Виявляється, наш уряд бідний. У нього немає для нас грошей. Нам доведеться самим заробляти собі на життя. Так ми служитимемо нашій батьківщині. Невдовзі, — і тут його тьмяний погляд майже спалахнув, — вона звернеться до нас по допомогу.
З того часу “El Nacional” зробився звичайним робочим судном. Разом з ліхтерами він підвозив банани та апельсини до фруктових пароплавів, що могли зупинятись тільки за милю від берега. Флот, який нічого не коштує урядові, заслуговує, щоб його відзначили червоними літерами в бюджеті всякої країни.
Заробивши досить, щоб забезпечити на тиждень себе й свою команду, Феліпе ставив “флот” на якір, а сам простував до невеличкої телеграфної контори й отирався там, мов хорист з прогорілої опереткової трупи, що підстерігає біля дверей антрепренера. В серці його не вгасала надія, що наказ із столиці таки прийде. Великою образою для самолюбства та патріотизму Феліпе було те, що ніхто не потребував його адміральських послуг. Щоразу, прийшовши на телеграф, він запитував дуже серйозно, з надією в погляді, чи немає телеграми для нього. Телеграфіст удавав, що шукає, а потім відказував:
— Ще немає. Señor Almirante! Poco tiempo![96]
А на вулиці, в холодку під лимонними деревами, його команда жувала цукрову тростину або дрімала. Приємно служити країні, що задовольняється такою легкою службою!
На початку літа несподівано спалахнула революція, передбачена начальником митниці. Вона давно вже тліла під попелом. При першому сигналі тривоги адмірал флоту відплив на всіх парусах з Кораліо, взявши курс на великий порт сусідньої республіки, де проміняв нашвидку зібрані фрукти на патрони для п’яти гвинтівок системи Мартіні — єдиної артилерії, якою міг похвалитися флот. Потім адмірал знов побіг на телеграф. Лежачи у своєму улюбленому кутку, вже сильно обшарпаний, з дивовижною шаблею поміж своїх червоних холош, він знову став очікувати на телеграму — ту телеграму, яка так довго не приходила й мала тепер прийти неодмінно!
— Ще немає, Señor el Almsrante,— казав йому телеграфіст.
При цій відповіді адмірал, гримнувши шаблею, знов опускався на своє місце й ждав, поки зацокає апарат.
— Прийде, — казав він з непохитною впевненістю. — Я адмірал!
IX. Надзвичайний прапор
Повстання очолив дон Сабас Пласідо, цей Гектор[97]і вчений фіванець південних республік. Мандрівник, солдат, поет, науковець, державний діяч і тонкий знавець мистецтва — що цікавого міг він знайти для себе у дріб’язкових справах своєї батьківщини?
— Оця політична інтрига, — сказав один із найближчих його друзів, — каприз Пласідо. Революція для нього — те саме, що новий темп у музиці, нова бацила в повітрі, новий аромат, нова рима, чи то нова вибухова речовина. Він витисне з революції всі можливі гострі почування, а за тиждень забуде про неї й знову пуститься на своїй бригантині по всіх океанах, аби поповнити якою-небудь рідкістю свої й без того всесвітньовідомі колекції. Колекції чого? Рог Dios! Та всього, чого хочете, починаючи від поштових марок і кінчаючи доісторичними кам’яними ідолами.
Проте, як на звичайного естета-дилетанта, Пласідо зняв надто велику бучу. Анчурійці обожнювали його. Вони були зачаровані його блискучими здібностями, і їм було приємно, що така визначна людина не погребувала справами такої маленької країни, як власна батьківщина. У столиці швидко відгукнулись на заклик його поплічників, хоч армія (всупереч домовленості) зберегла вірність урядові. У прибережних містах теж почалися жваві сутички. Ширилися чутки, ніби революціонерів підтримує фруктова компанія “Везувій”, сила, яка завжди дивилась на Анчурію з докірливою усмішкою й сварилась пальцем, щоб та не пустувала й була хорошою дівчинкою. Відомо, що два пароплави компанії виділено для перевозки повсталих військ.
В Кораліо поки що було спокійно. Там оголосили воєнний стан, і революційні дріжджі на деякий час опинились під покришкою. І раптом пройшла чутка, що революціонери всюди зазнають поразки. У столиці військо президента тріумфувало; переказували, ніби ватажки повстання змушені тікати й що за ними послано погоню.
У невеличкій телеграфній конторі в Кораліо завжди юрмились чиновники та вірнопіддані жителі міста, очікуючи вістей із столиці. Одного ранку апарат нарешті зацокав, і незабаром телеграфіст голосно вигукнув:
— Телеграма для el Almirante, дона сеньйора Феліпе Каррера!
Почулося швидке шарудіння, загриміли бляшані піхви; адмірал скочив із свого звичайного місця й кинувся через усю кімнату до телеграфіста.
Йому дали телеграму. Він почав читати її повільно, по складах. То був перший офіційний наказ на його ім’я. Там стояло:
“Негайно вирушайте на своєму судні до гирла Ріо-Руїс. Перевезіть м’ясо та інші припаси для солдатських казарм в Альфорані.
Не дуже воно почесне, це перше доручення батьківщини! Але батьківщина таки звернулась до нього, й серце адмірала забилось од радощів. Він підтяг пояс із шаблею ще на одну дірочку, розбуркав сонну команду, й за чверть години “El Nacional” уже мчав понад узбережжям під свіжим вітром з океану.
Ріо-Руїс — невеличка річка, яка впадає в море за десять миль від Кораліо. Ця частина берега дика й безлюдна. Прудко збігає холодна, кипуча Ріо-Руїс міжгір’ям Кордільєр, на низині втихомирюється, широко розливається серед наносного багнища й повільно стікає в море.
За дві години “El Nacional” увійшов у гирло Ріо-Руїс. На берегах грізно шикувались величезні дерева. Буйні тропічні зарості густо вкривали землю й поринали в коричнювато-жовту воду. Тихо зайшов туди шлюп, і його зустріла там ще глибша безмовність. Яскріючи зеленню, охрою, пишною червінню квітів, гирло Ріо-Руїс спочивало в холодку без руху, без шуму; чути було тільки, як вода, ринучи до моря, дзюркотіла біля носа адміральського корабля. Чи можна вирвати м’ясо або інші припаси у цієї безлюдної пустелі?
97