На судовому засіданні Вільям Сідні Портер категорично заперечував свою провину, однак на своє виправдання не сказав майже нічого, чим дуже здивував і адвоката, і родичів. Так, 25 квітня 1898 року остінський суд приговорив його до п’яти років ув’язнення в Колумбусі — тюрмі штату Огайо.
Роучі робили все можливе, щоб полегшити перебування їхнього зятя у в’язниці. Крім того, у великій нагоді стала професія аптекаря, яку Портер освоїв ще у Грінсборо. В Колумбусі не вистачало медичного персоналу, тож Вілла відразу ж призначили нічним аптекарем у арештантському шпиталі. На відміну від інших засуджених, які жили в жахливих умовах, Портер мав окрему кімнату і харчувався разом із обслуговуючим персоналом. Він не потерпав від фізичних страждань, але моральні муки були майже нестерпними.
Про цей найбільш складний період життя Вільяма Сідні Портера можна дізнатися з його нечисленних листів до місіс Роуч та зі спогадів Ела Дженнінгса, якого доля знову звела з Біллом, на цей раз у Колумбусі. Картина жахливих тюремних буднів, якою вона постає з листів письменника та з книги його товариша по нещастю, є настільки драматичною, що сьогодні навіть важко собі уявити, як в таких нелюдських умовах Портерові вдалося зберегти почуття гумору та зворушливу віру в світлі перспективи людства. В одному зі своїх листів, датованому 8 липня 1898 року, він писав: “Страждання і смерть повсякчас супроводжують мене. Буває так, що протягом цілих тижнів щоночі хтось помирає... Самовбивство тут настільки ж буденна річ, як пікнік у звичайному житті. Кожні два-три дні ми з доктором серед ночі біжимо з усіх ніг до чиєїсь камери. Її мешканець вже звів рахунки з життям, отруївся, повісився, перерізав собі горлянку, відкрив у камері газ, заткнувши перед тим усі щілини, чи придумав іще щось. Більшість бідолах зазвичай добре продумують усе наперед і діють без осічки”.[4]
Змушений постійно стикатися з людським болем, породжуваним жорстоким ставленням тюремної влади до в’язнів, Білл глибоко страждав через те, що ніяк не міг полегшити долю цих нещасних людей. Страшні спогади про Колумбус назавжди закарбувалися у його свідомості і, як стверджував Ел Дженнінгс, “ніколи, навіть у найбільш радісні миті свого успіху в Нью-Йорку, Портер не міг стерти зі своєї пам’яті цих шматуючих душу споминів — тіней тюремних стін”[5]. Зіткнення з сотнями зламаних і понівечених суддівськими помилками доль не лише відгукувалося в серці письменника болем і співчуттям, але й породжувало щире прагнення щось змінити, якось переписати начисто ці драматичні життєві історії, щоб побачити хоч якийсь проблиск надії.
Дослідники творчості О.Генрі часто закидають йому відсутність гострого соціального критицизму і навіть іноді звинувачують його в тому, що він тікав від реальної дійсності у вигаданий карамельно-підсолоджений світ щасливих фіналів[6]. Справді, письменник не належав до когорти тих непримиренних критиків американської реальності (Едіт Вортон, Генрі Адамс, Френк Норріс, Гемлін Ґарленд та ін.), яких президент Теодор Рузвельт назвав “разгрібачами сміття”, але його свідома відмова від натуралістичного змальовування непривабливої правди тогочасного соціального життя мала цілком зрозуміле світоглядно-психологічне підґрунтя. Думається, що під час перебування у в’язниці, у свідомості письменника сформувалася чітка й досить однозначна творча установка, сутність якої полягала в тому, що література має повертати людині надію на краще і зміцнювати в ній віру в можливість перемоги добра над злом. Дослідники називають такий етико-художній імператив О.Генрі “теорією компромісу” і наголошують, що біля її витоків стояло притаманне новелістові загострене відчуття чужого болю та зумовлене особливостями його мистецького кредо бажання втішити, розрадити словом, подарувати хоча б ілюзію радості. У світі людських страждань, соціальної несправедливості й розчарувань, О.Генрі брав на себе місію “великого розрадника", який наважувався на власний розсуд “виправляти” помилки долі та, взявши у помічниці примхливу й непередбачувану Фортуну, коригувати численні сценарії людського життя таким чином, щоб воно здавалося більш світлим і щасливим.
Аргументом на користь такого припущення можна вважати досить дивну, на перший погляд, трансформацію однієї життєвої історії, з якою Білл Портер зіткнувся в Колумбусі, у типово о.генрівський різдвяний сюжет. Серед в’язнів, з якими доля звела тюремного аптекаря Портера, був такий собі Ричард Прайс, зломщик сейфів, котрий відбував довічне ув’язнення. Про його унікальну майстерність — уміння відкрити будь-який найскладніший замок без жодного інструменту — ходили легенди. Секрет Прайса полягав у тому, що він за допомогою терпужка надпилював на вказівних пальцях рук нігті разом з живою тканиною, щоб оголити нерви і зробити руки вкрай чутливими до найменших вібрацій цифрових кодів сейфа. Одного разу дирекція великого банку, казначей якого втік, залишивши замкненим сейф із важливими документами, звернулася до тюремної адміністрації за допомогою. Прайсу було обіцяно звільнення, якщо він зможе відкрити сейф. В’язень дав згоду і успішно виконав поставлене завдання, однак, віроломні представники влади не виконали своєї обіцянки, і не випустили його на волю. Хворий на туберкульоз Прайс не витримав цього психологічного потрясіння і невдовзі помер.
Через кілька років після смерті Прайса, у 1903 році, вже відомий письменник О.Генрі надрукує одне зі своїх найкращих оповідань — “Знайдене виправлення”. Його герой — молодий зломник сейфів Джиммі Валентайн — приїздить до провінційного містечка, щоб пограбувати черговий банк. Але, закохавшись у доньку банкіра, він відмовляється від попередніх планів, відкриває власну крамничку та перетворюється на респектабельного джентльмена Ральфа Спенсера. Напередодні весілля з банкіровою дочкою він вирішує відіслати валізку зі злодійськими інструментами своєму колишньому колезі по ганебному ремеслу і тим самим остаточно покінчити з минулим. Коли Джиммі з валізкою в руках заходить до банку, щоб зустрітися з нареченою, він дізнається про нещастя: п’ятирічну онучку банкіра її сестричка випадково закрила у новому сейфі, який неможливо відкрити, і перелякана дитина може задихнутися, якщо терміново не надійде допомога. Колишній злодій опиняється перед вибором: життя дитини чи особисте щастя. Він без вагань обирає перше і, скориставшись інструментами зі своєї валізи, швидко відчиняє двері сейфу, рятуючи життя дівчинки. Тим самим Джиммі, якого присутні знали як Ральфа Спенсера, викриває себе. Тож, розпрощавшись з надіями на краще майбутнє, молодий чоловік прямує до виходу з банку, де на нього чекає сищик Бен Прайс. Він тривалий час переслідував Джиммі Валентайна і, нарешті вистеживши його, випадково став свідком благородного вчинку. Коли байдужий до своєї подальшої долі Джиммі, визнаючи свою поразку, першим звертається до сищика, той, вражений його шляхетністю й мужністю, робить вигляд, ніби вони не знайомі. Як бачимо, історія Джиммі Валентайна і своїми деталями, і фіналом, і загальною оптимістично-життєстверджуючою тональністю суттєво відрізняється від трагічної історії його вірогідного прототипу — Ричарда Прайса, в’язня Колумбуса. Втім зв’язок між сюжетом новели О.Генрі і драматичним епізодом його тюремних спогадів є очевидним, хоча сам автор, плануючи своє майбутнє життя після виходу із в’язниці, сподівався, що зможе “витравити зі своєї пам’яті будь-які згадки про те, що колись дихав смородом цих жахливих стін”[7].
6
Саме такою є інтерпретація, яку пропонують автори фільму про О’Генрі "Великий розрадник", що вийшов на екрани у Радянському Союзі у 1933 році (режисер Л. Кулешов, сценарист А. Курс).