Кйоу розраховував на десять тисяч. Адже портретистам платять і більше. Витрати на дорогу й можливі прибутки — пополам. Отак він виклав свій проект Уайтові, з яким спізнався на Заході ще до того, як один присвятив себе мистецтву, а другий зробився бедуїном[146].
Невдовзі змовники покинули непривітну майстерню Уайта і влаштувались у затишному куточку сусіднього кафе. Там просиділи вони до пізньої ночі над старими конвертами та недогризком синього олівця Кйоу.
О дванадцятій годині Уайт скоцюрбився на своєму стільці, поклав підборіддя на кулак і заплющив очі, щоб не бачити поганих шпалер.
— Гаразд, Віллі, я поїду,— сказав він спокійно й рішуче. — У мене є дві-три сотні заощаджень — на ковбасу та квартиру — і я спробую щастя з тобою. П’ять тисяч! Я зможу прожити два роки в Парижі й один — в Італії! Завтра ж почну пакувати речі.
— Ні, ти почнеш пакувати через десять хвилин, — сказав Кйоу. — Завтра вже настало. “Карлсефін” відходить о четвертій. Ходім до твоєї малярні, я допоможу тобі.
Щороку Кораліо на п’ять місяців стає фешенебельним центром Анчурії. Тільки тоді в місті починається справжнє життя. З листопада до березня Кораліо фактично стає столицею країни. Туди перебирається президент зі своєю офіційною родиною, а за ним і вся столична знать. Люди, які над усе полюбляють утіхи, обертають цей сезон у безперервне свято; забавам та веселощам немає краю. Бенкети, бали, ігри, купання в морі, процесії, театральні вистави додають приємності їхнім розвагам. Славнозвісний швейцарський оркестр із столиці щовечора грає на маленькому майдані, і всі чотирнадцять карет та інших екіпажів, які є в Кораліо, похоронно-повільно, але самовдоволено кружляють по місту. З гір спускаються індіанці, схожі на доісторичних кам’яних ідолів, і продають на вулицях свої вироби. У вузеньких проходах — тиснява, лепетливий, щасливий, безтурботний потік веселого людства. Ошаліла дітвора в коротеньких спідничках і з позолоченими крильцями за спиною верещить під ногами розбурханого натовпу. Особливо помпезно обставляють прибуття президента з його почтом. Воно збігається з відкриттям сезону й супроводиться парадами та патріотичними маніфестаціями, повними радісного ентузіазму.
Коли Кйоу та Уайт прибули зворотним рейсом “Карлсефіна” до Кораліо, веселий зимовий сезон був уже в розпалі. Ступивши на берег, вони почули швейцарський оркестр, що грав на майдані. Босоногі сільські дівчатка з несміливими очима пропливали стежками, прикрасивши світляками свої темні кучері. Франти в білих полотняних костюмах, помахуючи тростинками, вже повиходили на свою вечірню прогулянку, таку небезпечну для жіночих сердець. Всюди пашіло людьми, скрізь були штучні чари, кокетування, дозвілля, розваги — створений людиною сенс існування.
Перші два-три дні після приїзду до Кораліо були присвячені підготовчим заходам. Кйоу водив художника містом, познайомив його з невеличким гуртом англомовних коралійців і всіма можливими засобами давав зрозуміти їм, що друг його — знаменитий художник. І потім Кйоу придумав ще ефектнішу демонстрацію ідеї, яку він хотів нав’язати публіці.
Друзі оселились у готелі де лос Естранхерос. Обидва були у нових костюмах з незаймано чистої парусини, в американських брилях і мали при собі по тростинці, надзвичайно оригінальній і зовсім непотрібній. Небагато знайшлось би в Кораліо cabaleros[147] — навіть серед пишномундирних офіцерів анчурійського воїнства — з такими невимушеними, вишуканими манерами, як Кйоу та його друг, великий американський художник, сеньйор Уайт.
Уайт поставив свій мольберт на березі й зробив кілька яскравих етюдів моря та гір. Тубільці зібрались позад нього широким щебетливим півколом і стежили за його роботою. Кйоу, дуже уважний до всяких дрібниць, прибрав собі особливу роль, яку й грав до самого кінця: він, бачите, друг великого художника, ділова людина й турист. За емблему його становища правив кишеньковий фотоапарат.
— Як ознака дилетанта з вищих кіл суспільства, — казав він, — тобто людини з банківським рахунком і спокійним сумлінням, фотоапарат залишає далеко позаду навіть парову яхту. Людина нічого не робить, а тільки тиняється скрізь та клацає затвором — і кожний думає, що це неабияка фігура на біржі. Взяти хоч би мільйонерів. Спочатку знімають із вас сорочку, а тоді починають знімати вас. Кодак впливає на людей сильніше, ніж титул або шпилька з діамантом на чотири карати.
Таким чином, Кйоу походжав собі по Кораліо, знімаючи краєвиди та боязких сеньйорит, а Уайт витав тим часом у вищих сферах мистецтва.
Через два тижні після їхнього приїзду задум Кйоу почав приносити плоди. До готелю під’їхав у розкішній кареті один із ад’ютантів президента. Лосада хотів би, щоб сеньйор Уайт побував у Casa Morena з неофіційним візитом.
Кйоу міцно стиснув зубами люльку.
— Десять тисяч — і ні цента менше, — сказав він художникові. — Пам’ятай свою ціну! І, будь ласка, золотом або його еквівалентом. Гляди, щоб вони не підсунули тобі отих нікчемних папірців, які тут називають валютою.
— А може, він має на увазі щось інше, — сказав Уайт.
— Помовч, — сказав Кйоу з непохитною впевненістю. — Я знаю, чого йому треба. Він хоче, щоб уславлений американський художник і флібустьєр, який нині проживає в його жалюгідній країні, намалював його портрет. Іди ж, не барись!
Розкішна карета повезла художника до палацу. Кйоу ходив по кімнаті, випускаючи з люльки цілі хмари диму, і очікував. За годину карета знов під’їхала до дверей готелю, висадила Уайта й зникла. Художник помчав нагору, перестрибуючи зразу через три східці. Кйоу покинув курити і обернувся в німий знак питання.
— Вийшло! — вигукнув Уайт. Його хлоп’яче личко палало від радості. — Біллі, ти просто геній! Він хоче мати свій портрет. Я зараз розкажу тобі все. Їй-Богу, цей диктатор молодець! Диктатор з голови до п’ят. Суміш Юлія Цезаря, Люцифера[148] та Чонсі Деп’ю[149], написаних сепією. Чемність і похмурість — ось його стиль. Кімната, де він прийняв мене, площею не менше як десять акрів, і нагадує пароплав на Міссісіпі: скрізь позолота, дзеркала та біла фарба. По-англійськи розмовляє краще за мене. Дійшло до ціни. Я кажу: десять тисяч. А сам думаю: зараз він гукне вартових, накаже схопити мене й розстріляти. Але він і бровою не повів. Тільки махнув недбало своєю каштановою рукою й сказав безтурботно: “Скільки скажете, стільки й буде”. Завтра я маю з’явитись до нього й домовитись про деталі портрета.
Кйоу похнюпився. На його засмученому виду була написана самозневага.
— Я безнадійний дурень, Керрі, — сумно сказав він. — Де мені братися за такі серйозні справи! Торгувати апельсинами з возика — ото робота для мене. Коли я сказав десять тисяч, я думав, слово честі, що вичерпав можливості цього чорношкірого до одного цента. А з нього можна було б видурити й усі п’ятнадцять. Слухай, Керрі, коли твій друг Кйоу дасть такого маху ще раз, посади його в який-небудь симпатичний, затишний будинок для божевільних, добре?
Хоч президентський палац мав тільки один поверх і був побудований із коричневого каменю, всередині він вражав своєю розкішшю. Він стояв на невеличкому узвишші, в горішньому кінці міста, серед обнесеного стіною чудового тропічного саду. Другого дня президентова карета знов приїхала по художника. Кйоу пішов прогулятись на березі, де і він, і його “короб з картинками” були вже звичним явищем. Коли він повернувся до готелю, Уайт сидів на балконі в розкладному кріслі.
— Ну, — спитав Кйоу, — домовився з його бундючністю, яке малювання йому потрібне?
Уайт підвівся й кілька разів пройшовся по балкону. Потім зупинився і якось чудно засміявся. Обличчя в нього паленіло, а очі виблискували сердито й весело.
— От що, Біллі, — сказав він грубувато. — Коли ти прийшов до мене в майстерню й запропонував намалювати картину, я думав, що тобі потрібні рекламні об’яви “Вівсяна каша” або “Еліксир для волосся”, намальовані на гірських хребтах або на берегах цілого материка. Так знай: то була б найвища форма живопису в порівнянні з тим, що мені пропонують тепер з твоєї ласки. Я не можу взятися за цей портрет, Біллі. Відпусти мене додому. Я спробую розповісти тобі, чого хоче від мене цей варвар. Він усе заздалегідь обміркував і навіть сам зробив ескіз. Треба сказати, що він непогано малює. Але — о музи! Ти тільки послухай, яку потворну нісенітницю він мені замовляє! Звичайно, сам він хоче бути в центрі картини. Його треба намалювати в образі Юпітера[150], що сидить на Олімпі, з хмарою під ногами. Збоку, поклавши президентові на плече руку, стоїть Георг Вашінгтон[151] у повній парадній формі. Над президентом витає ангел з розгорнутими крилами й кладе йому на голову лавровий вінок, так, наче він переможець на конкурсі красунь. А на задньому плані — гармати, а потім — ще ангели та солдати. Щоб узятись малювати таку картину, треба мати не людську, а собачу душу. Єдиний достойний кінець для такого художника — поринути в забуття навіть без консервної банки, прив’язаної до хвоста, яка б своїм торохтінням нагадувала про нього.
150
151