— Я розумію по-іспанськи, — відповів Вінченті, — коли за хвилину вимовляють не більше як десяток слів. А в цього буде сотні дві. Не знаю, про що він говорить, але він розпалює їх!
— Друзі і браття, — тим часом провадив генерал Пілар, — якби я міг сьогодні простягти руки над тужливою безмовністю могили Оліварри “Доброму”, Оліварри, що був одним із вас, що проливав сльози, коли ви страждали, й усміхався, коли ви раділи... я знов повернув би його вам... Але Оліварра мертвий... Він загинув від руки підлого душогуба!
Оратор обернувся до карети президента і сміливо поглянув на Лосаду. Його рука все ще була піднята вгору, неначе підпираючи останні слова. Приголомшений президент слухав цю незвичайну привітальну промову. Він відхилився назад, тремтячи від гніву та здивування, вп’явшись темними руками в подушки карети.
Потім він простяг руку до оратора, наполовину підвівшись, і різко крикнув якусь команду капітанові Крусові, начальнику “Летючої сотні”. Але той нерухомо сидів на коні, схрестивши руки на грудях, мовби й не чув нічого. Лосада знову відкинувся на подушки карети; його темне обличчя помітно зблідло.
— Але хто сказав, що Оліварра мертвий? — раптом вигукнув оратор, і старечий голос його зазвучав, як бойова сурма.— Тіло його — в могилі, але свій дух він заповів народові, що його він так любив. І не тільки дух, а й свої знання, свою доблесть, свою доброту, і більше — свою молодість, свій образ... Громадяни Анчурії! Хіба ви забули Рамона, сина Оліварри?
Кронін та Вінченті, які пильно стежили за Діккі, раптом побачили, що він скидає капелюх, зриває з голови копицю рудого волосся, стрибає на сходи й стає поруч генерала Пілара. Військовий міністр поклав йому руку на плечі. Всі, хто знав президента Оліварру, знову побачили ту саму левину поставу, те саме одверте, сміливе обличчя, те саме високе чоло з характерною лінією чорного, густого, кучерявого волосся.
Генерал Пілар був досвідчений оратор. Він скористався хвилиною мертвої тиші, яка буває перед грозою.
— Громадяни Анчурії! — загримів він, підіймаючи високо над головою ключі від палацу. — Я прибув сюди, щоб віддати ці ключі — ключі ваших домівок і свободи — вашому обраному президентові. Кому ж віддати їх? Убивці Енріко Оліварри чи його синові?
— Оліварра! Оліварра! — закричала й завила юрба. Всі викрикували це магічне ім’я — чоловіки, жінки, діти й папуги.
Ентузіазм охопив не тільки простий народ. Полковник Рокас піднявся по сходах і театрально поклав свою шпагу до ніг молодого Рамона Оліварри. Чотири міністри обняли його один за одним. Капітан Крус подав команду — і два десятки гвардійців з “Летючої сотні” спішились і утворили кордон навколо сходів палацу.
Але Рамон Оліварра схопився за можливість виявити свій природжений політичний геній. Він подав знак солдатам розступитись і спустився сходами на вулицю. Там, унизу, не втрачаючи ні гідності, ні своєї поважної елегантності, — так одмінився він, скинувши руду кучму, — Оліварра почав брататися з пролетаріатом.
Обнімав усіх підряд — босих, брудних, індіанців, карібів, дітей, жебраків, старих, молодих, солдатів, грішних і праведних, не обминаючи нікого.
Поки на кону розігрувалася ця дія драми, робітники сцени теж виконували покладені на них обов’язки. Два драгуни капітана Круса схопили за вуздечки коней, запряжених у карету Лосади; інші оточили карету щільним колом і поскакали геть із диктатором та обома непопулярними міністрами. Очевидно, їм заздалегідь приготували місце. У Кораліо немало добре заґратованих кам’яних приміщень.
— Червоне виграє, — сказав містер Вінченті, спокійно закурюючи іще одну сигару.
Капітан Кронін кілька хвилин уважно придивлявся до того, що відбувалося внизу, біля сходів палацу.
— Славний хлопець! — раптом вигукнув він, мовби з полегкістю. — А я все думав: невже він забуде свою любку?
Молодий Оліварра знов піднявся по сходах і сказав кілька слів генералові. Шановний ветеран спустився вниз і підійшов до Паси, що стояла, здивована вкрай, на тому самому місці, де Діккі покинув її. Знявши капелюх з пером, сяючи медалями та орденами, генерал заговорив до неї, подав руку й повів маленьку святу вгору кам’яними сходами Casa Morena. І тоді Рамон Оліварра ступив кілька кроків їй назустріч і принародно взяв її за обидві руки.
І коли знову скрізь навколо залунали вигуки, капітан Кронін та містер Вінченті обернулись і пішли до берега, де їх чекала гічка.
— Завтра буде в Анчурії новий “présidente proclamada”[180], — задумливо сказав містер Вінченті. — Звичайно, вони не такі надійні, як ті, що їх обирають. Але цей молодець начебто з доброго матеріалу. Він сам задумав і провів усю цю кампанію. Удова Оліварри, як ви знаєте, була багатенька. Коли її чоловіка вбили, вона виїхала в Штати й дала своєму синові освіту в Іельському університеті. Компанія “Везувій” розшукала його й підтримала в цій невеличкій грі.
— Як це чудово, — напівжартома сказав Кронін, — мати можливість у наші дні скидати уряди й ставити нові за власним уподобанням!
— О, це чистісінький бізнес, — відгукнувся Вінченті, спинившись і пропонуючи недокурок сигари мавпі, що гойдалась на гіллі апельсинового дерева.— І на цьому стоїть тепер цілий світ. Треба було як-небудь спекатись отого зайвого реала за банани. Ми обрали найкоротший шлях.
XVII. Дві відставки
Перед тим як спустити завісу над цією строкатою комедією, нам залишається виконати ще три обов’язки. Два з них були обіцяні; третій має не меншу силу.
На самому початку програми цього тропічного водевілю було дане слово пояснити, чому Куций О’Дей з Колумбійського розшукного агентства втратив свою посаду. А також було обіцяно, що загадковий Сміт ще раз вийде на сцену й розповість нам, за якою таємницею він уганяв на берегах Анчурії тієї ночі, коли під час свого самотнього чатування накидав стільки сигарних недопалків навколо кокосової пальми. Ці розгадки були обіцяні. Але залишається виконати ще одне — найбільше — завдання: зняти гадане обвинувачення, обгрунтоване цілою низкою наведених вище (і правдиво викладених) фактів. І один голос, промовляючи, виконає ці три завдання.
У Нью-Йорку, на одному з молів Північної річки[181], сиділо два суб’єкти. Пароплав, що прибув з тропіків, почав вивантажувати на пристань банани та апельсини. Іноді з перестиглої в’язки падав додолу банан, а то й два, і тоді один із суб’єктів плентався до нього, швидко підбирав і повертався назад поділитися з товаришем.
Один з тих людей був у стані крайнього занепаду. Дощ, вітер та сонце, як видно, добре попрацювали над його одягом. На виду в нього ясно позначився руїнницький вплив алкоголю. І все ж таки на його яскраво-червоному носі блищало бездоганне золоте пенсне.
Другий ще не встиг так низько спуститись по згористій дорозі Нездатних. Правда, цвіт його життя вже зів’яв, пішов у насіння — насіння, яке не прийметься, мабуть, ні на якому ґрунті. Але там, де він блукав, ще залишались перехресні стежки, які могли б знову вивести його на дорогу корисної праці без допомоги зледащілих Чудес. Він був невисокий на зріст, але кремезний, з косими, тьмяними, як у ската, очима, з вусами, як у бармена. Ми пізнаємо ці очі й ці вуса; ми бачимо, що Сміт, власник розкішної яхти та яскравого костюма, той самий Сміт, що приїздив до Кораліо з якоюсь таємничою місією і так по-чаклунськи пропав, знову з’явився перед нами, хоча уже й без аксесуарів своєї колишньої величі.
Засунувши в рота третій банан, чоловік у золотому пенсне раптом виплюнув його з гидливою гримасою.
— Чорт би побрав усі фрукти! — сказав він зневажливим тоном патриція.— Два роки я прожив у тих краях, де росте оця погань, її смак назавжди залишається в роті. Краще вже апельсини. Постарайтесь, О’Дей, роздобути для мене парочку, коли трапиться дірявий ящик.
— Так ви жили там, де мавпи? — запитав другий, у якого трохи розв’язався язик від сонячного тепла та лагідно-соковитих фруктів.— Довелось і мені там побувати. Але недовго — кілька годин. Я тоді працював у Колумбійському розшукному агентстві. Оті мавпи й підвели мене. Якби не вони, я б досі служив у тому агентстві. Я розкажу вам, як це сталось.