До речі, новела “Знайдене виправлення”, яка відразу ж підкорила читацьку публіку, принесла величезний фінансовий зиск не своєму авторові, а іншим, більш підприємливим людям. Продюсер Джордж Тейлор за 500 доларів викупив у О.Генрі право на сценічну обробку новели, а драматург Поль Армстронг перетворив її на п’єсу “Такий собі Джим Валентайн”, яка мала шалений успіх і принесла їм сто тисяч доларів прибутку.
За часів перебування у в’язниці Вілл Портер, чия вразлива душа переповнювалася болем і співчуттям до чужого горя, знаходив єдину відраду в тому, що в години дозвілля міг цілковито віддаватися своїй улюбленій справі — писати оповідання. Можливо, саме занурення у сповнений світла і різдвяних чудес світ власної фантазії допомогло йому вижити, не зламатися під тягарем випробувань, а головне, зберегти унікальну властивість — бачити можливість щасливого виходу із будь-якої, навіть найскрутнішої ситуації. Цікаво зазначити, що до розуміння внутрішнього світу О.Генрі найближче підійшов його колега по перу Ептон Синклер, який у своїй п’єсі “Білл Портер” (1925) змалював декілька вигаданих сцен із тюремного життя і відтворив ті гіпотетичні мотиви, якими міг керуватися письменник-арештант, обираючи власну творчу стратегію. У п’єсі Синклера є епізод спілкування Білла Портера з тінню Етол, яка зупиняє свого чоловіка, готового активно заявити свій протест проти існуючих порядків і ризикнути власним життям. Слова, які Синклер вкладає в уста Етол, є, по суті, власним мистецьким і життєвим кредо О.Генрі: “Природа щедро наділила тебе фантазією, ніжністю і потоком блискучих слів, які можуть підбадьорити... Ти навчишся знаходити нові слова..., нове співчуття... Ти знайдеш свій власний шлях, як допомогти людям..., як викликати у них співчуття до них самих... Я бачу їх, жадаючих цієї злитої зі сміхом жалості, що дарована тобі... Іди ж, Білл Портер, і виконуй своє високе призначення!”[8].
Під час перебування в Колумбусі, де він провів три роки й три місяці, Вільям Сідні Портер написав чотирнадцять оповідань, які були підписані псевдонімом О.Генрі (O’Henry). Слід зауважити, що написання цього псевдоніму через апостроф, тобто на ірландський манер, є неправильним. Достеменних відомостей про те, чому письменник обрав саме цей псевдонім, не збереглося, очевидним є лише той факт, що він приховував своє справжнє ім’я, аби ніхто не дізнався, що твори надходять із в’язниці.
Біографи письменника висловлюють декілька припущень стосовно походження псевдоніма. Найпоширенішою є версія, згідно з якою Портер, створюючи своє літературне ім’я, взяв за основу ім’я французького фармацевта Етьєна Оссіана Анрі (Etteine-Ossian Henry) — автора популярного аптекарського довідника, що завжди був у нього під рукою за часів ув’язнення. Втім існують й інші гіпотези. Згідно з однією із них, псевдонім О.Генрі походить від імені тюремного охоронця Орріна Генрі (Orrin Henry), який служив у Колумбусі в ті часи, коли Портер відбував там ув’язнення. Згідно з другою гіпотезою, яку обґрунтовує дослідник Гай Давенпорт, псевдонім є похідною від назви тюрми і утворився шляхом скорочення слів “Ohio Penitentiary”. Крім того, існує припущення, що псевдонім походить від вигуку “Oh, Henry!”, який часто звучав на адресу кота на прізвисько Генрі у родині Джозефа Гаррела — остінського друга Вільяма Портера, в домі якого він мешкав у 1884—1887 роках. Цей кіт був сімейним улюбленцем, і Вілл, котрий з раннього дитинства був затятим любителем котів (свого часу в їхньому будинку в Грінсборо жило дев’ятеро приблудних котів), в ньому душі не чув. Прихильники цієї версії стверджують, що вперше Вільям Портер використав літературний псевдонім О.Генрі ще у 1886 році, тобто саме тоді, коли жив у родині Гаррелів.
Стимулом, який змусив арештанта № 30644 взятися за перо, було почуття провини перед донькою Маргарет, яку він ніжно любив. Дівчинці сказали, що батько поїхав у бізнесових справах, тож вона навіть не здогадувалася про місце його справжнього перебування. Роучі, які виховували Маргарет, змушені були переїхати з Остіна до Пенсільванії, щоб онука випадково не дізналася гіркої правди про батька. Білл писав їй турботливі і сповнені жартівливих пасажів листи, де ніщо не нагадувало про той страшний і жорстокий світ, в якому він волею долі опинився. Своє перше оповідання “Різдвяний подарунок Діка-Свистуна” він відправив восени 1899 року до популярного журналу Макклюра, сподіваючись заробити гроші на різдвяний подарунок для Маргарет. Цього разу йому пощастило: оповідання було відразу ж надруковане, і автор отримав гонорар, якого вистачило на подарунок доньці.
Із чотирнадцяти оповідань, які Вільям Портер через сестру одного в’язня — колишнього банкіра — переправив на волю, надруковано було лише три, всі інші неодноразово повертали для перероблення. Деякі з них, зокрема “Санаторій на ранчо”, “Без вимислу”, “Туман у Сан-Антоніо”, “Прозріння сліпого”, згодом О.Генрі включить до своїх збірників, і вони набудуть чималої популярності у читачів.
Першими слухачами оповідань, написаних О.Генрі у тюрмі, були його друзі по нещастю — Ел Дженнінгс та ще кілька в’язнів. У своїх спогадах Дженнінгс неодноразово наголошуватиме на тому, яке дивовижне враження справляли ці оповідання на людей, котрі пройшли страшну у своїй жорстокій несправедливості школу життя. Дехто з них навіть не міг стримувати сліз, хоча до того жодного разу в житті не плакав. “У моторошній атмосфері тюрми з її смертями й жорстокістю, — згадував Ел Дженнінгс, — цінився м’який, добрий сміх його таланту — посмішка, народжена з глибин душевної болі, ганьби приниження, посмішка, що посилала хвилі співчуття і надії до сердець усіх чоловіків і жінок, де б вони не були”[9].
Термін ув’язнення Вільяма Сідні Портера був скорочений з п’яти до трьох років і трьох місяців, але і цього часу вистачило, щоб залишити незагойні рани на його серці. Перед виходом із Колумбуса він сказав Дженнінгсу, що має намір “глибоко поховати Вілла Портера, аби ніхто ніколи не дізнався, що він харчувався на каторзі в штаті Огайо”[10]. Втім страх викриття постійно гнітив йому душу. Ґільмен Голл, який зблизився з О.Генрі у 1903 році, згадував, що, коли вони заходили у будь-який нью-йоркський ресторан чи бар, письменник завжди з тривогою озирався на всі боки, наче побоюючись якоїсь небажаної зустрічі.
Відразу ж після звільнення з в’язниці, що відбулося 24 липня 1901 року, Вілл відправився в Пітсбург, де мешкали Роучі і його донька Маргарет. Рідні прийняли його з радістю, однак відчуття провини перед ними страшенно пригнічувало. Деякий час він працював в аптеці та продовжував писати оповідання для різних газет. Надсилаючи чергову новелу до редакції того чи іншого нью-йоркського журналу, Вілл сподівався, що одного дня він зможе вирватися із похмурого промислового Пітсбурга, який навіював на нього смертельну нудьгу, та податися туди, де вирує життя. Невдовзі його мрія здійснилася: оповідання O. Генрі дуже сподобалися співробітникам нью-йоркського журналу “Енсліс” Ґілману Голлу і Ричарду Даффі і вони запросили його до Нью-Йорка, щоб обговорити плани майбутнього співробітництва.
З квітня 1902 року розпочинається нью-йоркський період життя Вільяма Сідні Портера — найпродуктивніший період творчої біографії О.Генрі, час його блискавичного тріумфу і недовгої слави. Перші півтора роки письменник докладав чималих зусиль, аби втриматися на плаву і завоювати авторитет у досить вимогливої читацької публіки. Він уникав спілкування з професійними літераторами і взагалі ніколи не афішував зв’язок між Біллом Портером і О.Генрі. Один із його майбутніх біографів В.Вільямс, котрий познайомився з письменником у Нью-Йорку, так описував особливості його характеру: “Цей чоловік завжди був самотній — і у натовпі, і наодинці з собою. Ця властивість була для нього водночас і необхідною, і обтяжливою... Я знаю, що О.Генрі часто намагався, намагався з усіх сил, вийти зі своєї шкаралупи, але ніколи йому не вдавалося відійти від неї далеко. Ніколи він не був тим, про кого кажуть — душа компанії, але кожен, хто коли-небудь зустрічався з ним, міг поручитися, що це хороша людина. Він мав рідкісний дар уважної доброти, великодушності й співчуття, і це приваблювало людей до нього, попри всю його відчуженість, замкнутість і повну достоїнства стриманість”[11].