Видно, як він кричить і жваво підстрибує на місці, наче танцює. Це червоновидий, жвавий, гостроокий чоловік явно ірландського походження. Ось він уже регочеться, перекидає ногою керосинку, з усього маху ляскає художника по спині (а той марно намагається схопити його за руку). Потім гість удається до пантоміми, з якої кожний хоч трохи тямущий глядач урозуміє, що він заробив багато грошей, вимінюючи у Кордільєрах у індіанців золотий пісок за сокири та бритви. Він витягає з кишені пачку грошей, завбільшки з невеличку хлібину й махає нею над головою, удаючи разом з тим, ніби він п’є з бокала. Художник хапає капелюх і обидва виходять з майстерні.
Писання на піску
Місце дії — пляж у Ніцці[185]. Вродлива жінка, ще молода, елегантно одягнена, поважна, з задоволеною усмішкою напівлежить у шезлонгу біля води й ліниво креслить кінчиком шовкової парасолі якісь літери на прибережному піску. В її красі є щось безоглядно-сміливе, а в її розслабленій позі почувається якесь вичікування: вам здається, що вона от-от стрибне або поповзе чи прослизне повз вас, мов пантера, яка з невідомих причин затаїлась і принишкла. Вона ліниво виводить на піску одне слово: “Ізабелла”. За кілька кроків від неї сидить чоловік. Ви бачите, що вони зв’язані одне з одним якщо вже не дружбою, то звичкою. Обличчя в нього темне, чисто виголене і майже непроникне, але не зовсім. Розмовляють вони мало. Мужчина теж водить по піску кінчиком тростини, і пише він одне слово: “Анчурія”. І потім переводить погляд туди, де Середземне море зливається з небом, і в очах у нього — смертельна туга.
Пустеля й ти
Місце дії — околиця багатого маєтку десь у тропіках. Старий індіанець — обличчя ніби з червоного дерева — підрізає траву на могилі недалеко від болота, порослого мангровими деревами. Потім підводиться й помалу йде до переліска, де вже збирається тінь короткого смеркання. На узліссі стоїть високий, кремезний чоловік із добрим, чемним виглядом і з ним жінка ясної, тонко окресленої вроди. Коли старий індіанець підходить до них, чоловік кладе йому на долоню гроші. Доглядач могили, з характерним для індіанців виглядом гордої байдужості, бере свій заробіток і йде геть. Чоловік та жінка повертаються з узлісся посутенілою стежкою і йдуть близенько, дуже близенько одне біля одного, бо, кінець кінцем, хіба є на світі щось краще, ніж маленьке, кругле поле екрана — і на ньому двоє, що йдуть у парі?
Завіса
Оповідання та новели
Чотири мільйони[186]
Долоня Тобіна[187]
Переклад Ю. Іванова
Якось Тобін і я поїхали вдвох на Коні-Айленд[188]. У нас було чотири долари на двох, а Тобіну треба було розвіятись. Його кохана Кеті Магорнер з графства Сліго[189], виїхавши три місяці тому до Америки, пропала. При ній були сотня доларів власних заощаджень і сотня виручена від продажу Тобінової спадщини, що складалась з маленького будиночка і одної свині. Після того, як Тобін одержав листа, в якому вона писала, що виїжджає до нього, про неї не було більше жодної чутки. Тобін давав об’яви у газетах, але дівчина не знайшлась.
Так от, поїхали ми з Тобіном на Коні-Айленд, гадаючи, що різні атракціони і запах смажених зерен кукурудзи розвіють тугу серця в його грудях. Але Тобін був важкодум, і журба міцно вселилась в нього. Він скреготав зубами, дивлячись на повітряні кулі, він проклинав кіно, і хоч жодного разу не відмовився від пропозиції випити, все ж таки з презирством відвернувся від лялькового театру і ладен був побити усіх фотографів.
Тоді я повів його на одну з бічних алей, де атракціони були трохи менш настирливими. Біля невеличкого, шість на вісім футів, балагана Тобін зупинився і щось людське з’явилось у його погляді.
— Тут, — каже він, — я розвію свою журбу. Чудова хіромантка з-над ріки Нілу дослідить долоню моєї руки, і мені буде відомо, чи трапиться те, що має трапитись.
Тобін вірив у всілякі прикмети і надприродні явища. Він мав тверді переконання відносно таких речей, як чорні коти, щасливі номери і прогнози погоди у газетах.
Ми увійшли в цей чудесний курятник, де для таємничості були розвішані червоні простирадла і малюнки рук, на яких лінії перехрещувались, як рейки на залізничному вузлі. Напис над дверима повідомляв, що у цьому курятнику сидить мадам Зозо, єгипетська хіромантка. Мадам була гладка жінка у червоному джемпері з вигаптованими на ньому закарлючками і чудернацькими звірами. Тобін дає їй десять центів і простягає руку. Вона піднімає його руку — рідну сестру копита ломової коняки — і дивиться, чи не прийшов він бува за підковою.
— Чоловіче, — каже мадам Зозо, — лінії вашої кінцівки показують...
— Це зовсім не нога, — перебиває її Тобін. — Звичайно, вона не дуже красива, але перед вами моя долоня.
— Лінії показують, — каже мадам, — що у вашому житті було нещастя. І воно не останнє. Гора Венери, — чи, може, це просто синець від каменя, — показує, що ви закохані. Ви мали клопіт, причиною якого була ваша кохана.
— Це вона про Кеті Магорнер згадує, — голосно шепоче Тобін, нахиляючись до мене.
— Я бачу, — каже хіромантка, — багато журби та нещастя через когось, кого ви не можете забути. Я бачу лінії, які вказують на літеру “К” і літеру “М” у її імені.
— Чуєш, — каже мені Тобін, — чуєш, що вона говорить?
— Стережіться, — веде далі хіромантка, — темного чоловіка і світлої жінки: вони принесуть вам неприємності. Дуже скоро ви поїдете водою і зазнаєте фінансової втрати. Я бачу лінію, яка принесе вам щастя. Є чоловік, який увійде у ваше життя і приверне до вас фортуну. Коли ви його побачите, ви пізнаєте його по кривому носу.
— А ім’я його там не позначене? — питає Тобін. — Було б зручніше привітатись до нього, коли він почне навалювати мені щастя.
— Його ім’я, — каже хіромантка, прикидаючись замисленою, — не написане лініями, але вони показують, що воно має бути довгим і у ньому повинна бути літера “О”. Я нічого більше не можу сказати. Бувайте здорові! Не загороджуйте двері.
— Дивно, звідки вона все це знає, — каже Тобін по дорозі на пристань.
Коли ми проштовхувались біля воріт, якийсь негр зачепив запаленою сигарою Тобіна за вухо і почались неприємності. Тобін вдарив його по шиї, жінки заверещали, і мені довелось витягати його з натовпу, поки не з’явилась поліція. Тобін завжди буває у небезпечному настрої, коли задоволений собою. Ми повертались пароплавом і коли почули оклик “Кому потрібні послуги офіціанта?”, Тобін спробував відгукнутися, відчуваючи бажання вихилити кухоль пива, але, обмацавши кишені, з’ясував, що вони порожні. Хтось зацікавився його грішми під час бійки. Так ми і сиділи з сухими горлами на лавах, слухаючи, як італійці вигравали на скрипках на палубі. Як би там не було, настрій у Тобіна був гірший, ніж коли ми виїжджали.
На лаві, що напроти поручнів, сиділа молода жінка з волоссям майже білого кольору і вдягнена так, як одягаються пасажирки шикарних автомобілів. Проходячи повз неї, Тобін ненароком зачепив її за ногу, і оскільки він завжди дуже люб’язний з дамами, коли буває напідпитку, спробував зняти свого капелюха, щоб вибачитись. Але замість того збив капелюх з голови, і вітер здув його за борт.
Тобін повернувся назад і сів, а я вирішив глядіти за ним, бо напасті сипались на нього одна за одною. У таких випадках у нього звичайно з’являлось бажання побити того з присутніх, хто був найкраще одягнений, а зараз він міг би навіть спробувати захопити команду над пароплавом.
186
(The Four Million, 1906)
До першого видання цієї збірки сам О.Генрі написав передмову, в якій пояснив, яким чином з’явилася така досить дивна назва: “Не так давно один вигадник заявив, що в Нью-Йорку знайдеться не більше чотирьохсот людей, які заслуговують на увагу. Але знайшлася інша людина — він займається переписом населення в Нью-Йорку, — і його більш мудрий підрахунок допоміг нам знайти назву для цієї збірки: “Чотири мільйони”. Отже героями своїх оповідань, включених до цього видання, письменник обрав пересічних мешканців найбільшого американського міста. Життя цих чотирьох мільйонів звичайних людей, на думку О.Генрі, було варте письменницького, і читацького інтересу не менше, ніж сімейні подробиці та світські плітки про представників чотирьохсот найбагатших і найвпливовіших американських родин. Саме до тих, кого з легкої руки американської преси 90-х років XIX ст. стали називати “чотириста”, була прикута увага і репортерів, і журналістів, і читачів тогочасних газет та журналів. Новеліст О.Генрі, твори якого спочатку друкувалися на сторінках періодичних видань і лише згодом почали виходити у вигляді збірок, наважився виступити проти цієї своєрідної моди і тим самим запровадив нову для американської публіцистики тему, пов’язану з життям простої людини. Успіх, який мали історії О.Генрі, суттєво вплинув на американську громадську думку: тема маленького американця згодом стала однією з найпопулярніших яв в національній літературній традиції, так і в кінематографі.
188