Коли раптом Тобін хапає мене за руку і каже схвильовано:
— Джон, ти знаєш, що ми зараз робимо? Ми їдемо водою!
— Нічого, — кажу я. — Заспокойся. Через десять хвилин пароплав пристане.
— Глянь, — каже він, — на цю біляву жінку, яка сидить он там. А пам’ятаєш нефа, який припік мені вухо? А хіба не втратив я гроші? Там було аж долар шістдесят п’ять центів.
Я думав, що він просто підсумовує свої невдачі, щоб розбушуватися, діставши для цього підходяще виправдання, як це звичайно роблять усі люди, і тому спробував переконати його, що всі ці невдачі — просто дурниці.
— Слухай, — каже Тобін. — Тобі не дано сприймати дар пророкування або розуміти чудеса тих, ким рухає натхнення. Що сказала тобі дама хіромантка по моїй руці? Тепер це проходить перед твоїми очима. “Стережіться,— сказала вона, — темного чоловіка і світлої жінки: вони принесуть вам неприємності”. Хіба ти забув про того негра, хоч і він одержав трохи неприємностей від мого стусана? Чи можеш ти показати мені світлішу жінку, ніж та блондинка, через яку мій капелюх упав у воду? І де, нарешті, той долар шістдесят п’ять центів, які були у моїй жилетці, коли ми вийшли з тиру?
Здавалося, що, коли розставити події, як це зробив Тобін, вони дійсно підтверджували правильність провіщення, але, на мою думку, такі нещастя могли спіткати кожного на Коні Айленді навіть без будь-якого втручання з боку хіромантії. Тобін підвівся і почав походжати по палубі, пильно придивляючись до пасажирів своїми маленькими червоними очима. Я спитав його, що за причина цих маневрів: ніколи не знаєш, що Тобін має на думці, поки він не почне це здійснювати.
— Слід тобі знати, — каже він, — що я чекаю порятунку, який обіцяли мені лінії моєї долоні. Я шукаю кривоносого чоловіка, який має принести щастя. Це єдине, що нас врятує. Джон, чи бачив ти коли у своєму житті більшу банду чортових прямоносих?
Пароплав причалив опів на десяту, ми вийшли і попрямували у місто по Двадцять другій вулиці. Тобін ішов без капелюха.
На розі вулиці під газовим ліхтарем стояла людина і дивилась поверх рейок надземної залізниці на місяць. Це був високий чоловік, порядно вдягнений, з сигарою у зубах, і я помітив, що його ніс, подібно до змії, робив два вигини між переніссям і кінчиком носа. Тобін також відразу помітив його, і я почув, як важко він став дихати, наче кінь, з якого знімають сідло. Він підходить прямо до цього чоловіка, і я разом з ним.
— Добривечір вам! — каже йому Тобін.
Чоловік виймає з рота сигару і видавлює з себе дружнє привітання.
— А чи не скажете ви нам ваше ім’я і дасте нам цим змогу встановити його розміри?— питає Тобін.— Можливо, нам доведеться з вами познайомитись.
— Моє ім’я, — ввічливо каже чоловік, — Фріденха-усман-Максімус Г. Фріденхаусман.
— Довжина підходяща, — каже Тобін. — А чи не вживаєте ви при написанні “О” де-небудь на протязі вашого імені?
— Ні, не вживаю, — каже чоловік.
— А можете ви написати його з літерою “О”? — стурбовано довідується Тобін.
— Якщо ваша совість дозволить вам, — каже носач, — і якщо ви не маєте нахилу до іноземних мов, ви могли б, щоб вдовольнити себе, всунути цю літеру у передостанній склад.
— Дуже добре, — каже Тобін. — Перед вами Джон Малоун і Даніель Тобін.
— Дуже приємно познайомитись, — каже чоловік вклоняючись. — А тепер, оскільки я ще не зрозумів, нащо вам було скликати нараду з питань правопису на розі вулиці, можливо, ви наведете якісь розумні виправдання вашої вільної поведінки.
— За двома ознаками, — відповідає Тобін, пояснюючи йому, — які ви назвали у відповідності з тим, що єгипетська хіромантка прочитала на долоні моєї руки, ви покликані компенсувати мене щастям за лінії турбот, що ведуть до негра та блондинки, якій наступили на ногу на пароплаві, не кажучи вже про фінансову втрату в розмірі долара шістдесяти п’яти центів. Досі все збувалося.
Чоловік кинув курити і глянув на мене.
— Може, ви хочете запропонувати якісь поправки до цієї заяви, чи й ви в однаковому стані? По вашому вигляду я вважав, що ви могли б за ним доглядати.
— Ніяких, — відповідаю я, — крім того, що на вигляд ви, як одна підкова схожа на іншу, схожі на щастя, провіщене моєму другові. Якщо ні, я не знаю, що й казати, — мабуть, брешуть лінії Тобінової руки.
— Обидва ви один одного варті, — каже носатий чоловік, шукаючи очима полісмена. — Я одержав величезну насолоду від розмови з вами. На добраніч.
Промовивши це, він засовує у рота свою сигару і поспіхом переходить на другий бік вулиці. Але Тобін не відстає від нього і тримається з одного боку, а з другого — крокую я.
— Що це? — дуже голосно питає він, зупиняючись на тротуарі і зсуваючи капелюх на потилицю. — Ви йдете за мною? Я вже сказав вам, що дуже радий був познайомитись. Але тепер єдине моє бажання — позбутися вас. Я йду додому.
— Ідіть собі, — каже Тобін, погладжуючи його рукав. — Справді, ідіть собі додому. А я сидітиму перед дверима вашого будинку, поки ви не вийдете ранком. Бо тільки від вас залежить зняти з мене прокляття негра, блондинки і фінансової втрати у долар шістдесят п’ять центів.
— Дивна галюцинація, — говорить чоловік, звертаючись до мене, як до більш поміркованого психа. — А чи не краще було б вам забрати його додому?
— Слухайте, чоловіче, — кажу я йому. — Даніель Тобін зараз, як і завжди, при своєму розумі. Може, його думки трохи безладні, так це з тої причини, що він випив достатньо, щоб схвилюватись, але недостатньо, щоб заглушити голос розуму. Він робить тільки те, що підказують йому його категорії мислення та забобони, про які я вам усе поясню.
Сказавши так, я виклав йому факти про даму-хіромантку і про те, як підозра впала на нього як на знаряддя щасливої долі. — Тепер зрозумійте, — закінчив я, — мою позицію у цьому порушенні громадського спокою. Як видно з моїх пояснень, я друг мого друга Тобіна. Легко бути другом багатого, бо він платить; неважко бути і другом бідного, бо тоді ви від подяк стаєте гордовитим і ваші портрети, на яких ви зображені сиротою і з відром вугілля у кожній руці, всюди друкують. Але найважчим випробуванням дружніх почуттів є справжня дружба з дурнем від народження. А це саме те, що я зараз роблю, бо, на мою думку, з долоні моєї руки не прочитаєш іншої долі, крім тої, яка була туди вписана держаком мого кайла. І хоч ви маєте на своєму носі найбільший горб у Нью-Йорку, я сумніваюсь, чи змогли б навіть усі віщуни, які практикують в цій галузі, видоїти з вас хоч краплю щастя. Але лінії на Тобіновій руці ясно вказують на вас, і я допомагатиму йому, доки він не переконається, що з вас нічого взяти.
Тоді чоловік раптом почав реготати. Він сперся на стіну будинку і довго реготав. Потім він поплескав мене і Тобіна по плечах і взяв кожного попід руку.
— Це моя помилка, — говорить він. — Хіба міг я сподіватись, що на розі вулиці зі мною трапиться така приємна і чудова пригода? Мені здавалося, що ви не варті уваги. Тут зовсім близенько є невеличке кафе, підходяще для того, щоб розважитись з такими цікавими людьми. Ходімо туди, вип’ємо і побалакаємо про марність безумовного.
Говорячи так, він завів нас із Тобіном у задню кімнату бара, замовив випивку і заплатив за неї. Ми запалили сигари, і він дивився на нас, як на рідних братів.
— Треба вам знати, — каже цей посланець долі, — що моєю професією є те, що зветься літературою. Я виходжу ночами з дому й блукаю, шукаючи особливостей характеру у людях й істини у небесах, що над нами. Коли ви мене зустріли, я роздумував про надземну залізницю у зв’язку з головним світилом ночі. Тут швидко залишаєш поезію та мистецтво: місяць — не більше як нудне, безживне тіло, що механічно рухаєтся. Але це лише особисті думки, бо література має свої окремі закони. Я сподіваюсь написати книгу, у якій поясню дивні речі, які я відкрив у житті.
— Ви збираєтесь всунути мене у книжку! — каже Тобін, обурюючись. — Мене — у книжку?