— Але ж ми не знайомі... чи добре це буде? — з сумнівом промовила вона.
— Нічого поганого в цьому немає, — сказав він просто. — Я сам вам відрекомендуюсь... дозвольте... містер Тауерс Чендлер. Після обіду, який я спробую зробити якомога приємнішим, я скажу вам “На добраніч!” або проведу вас до ваших дверей, — як вам більше сподобається.
— Але Господи, у цій старій сукні та капелюшку! — сказала дівчина, глянувши на бездоганне вбрання Чендлера.
— Це не має ніякого значення,— радісно сказав Чендлер.— Я певен, що ви чарівніші у вашій сукні, ніж будь-яка з дам, яких ми побачимо, у найвитонченішому вечірньому туалеті.
— Нога в мене ще справді болить, — призналась дівчина, обережно спробувавши ступити. — Я, мабуть, прийму ваше запрошення, містер Чендлер. Можете звати мене... міс Меріан.
— У такому разі ходімо, міс Меріан, — сказав молодий архітектор весело, але з бездоганною чемністю, — вам не доведеться йти далеко. На наступному кварталі є хороший та дуже пристойний ресторан. Зіпріться на мою руку... ось так... і помалу підемо. Нудно обідати на самоті. Я навіть трохи радий, що ви посковзнулися на льоду.
Коли їх посадовили за гарно сервірований столик і послужливий офіціант нахилився, чекаючи їх розпоряджень, Чендлер відчув справжнє блаженство, яке давали йому його періодичні вилазки.
Цей ресторан не був таким розкішним і претенціозним, як той далі по Бродвею, де він звичайно обідав, але мало в чому поступався йому. За столиками сиділо немало відвідувачів, вигляд яких промовляв про їх багатство, тихо грав оркестр, не заважаючи одержувати насолоду від приємної бесіди, а кухня та обслуговування були понад усяку критику. Його супутниця навіть у своєму дешевому капелюшку та сукні трималася з такою гідністю, яка додавала щось особливе до природної краси її обличчя та фігури. А коли вона дивилась на Чендлера, який був пожвавлений, але стриманий, у його схвильовані, чесні блакитні очі, на її чарівному личку з’являвся вираз дуже близький до захоплення.
І тут Тауерса Чендлера охопило безумство Манхеттена[257], шаленство суєти та самовихваляння, бацила хвастощів і провінціальна чума дешевого позерства. Він на Бродвею, оточений шиком і розкошами, і було кому подивитись на нього. На цій комедійній сцені він вирішив у свій один вечір зіграти роль метелика моди та нероби з грошима і смаком. Він був відповідно вдягнений для цієї ролі, і його ангели-хранителі не мали досить сили, щоб перешкодити йому зіграти її.
І він почав брехати міс Меріан про клуби, банкети, гольф і верхову їзду, псарні, котильйони[258] і поїздки за кордон, він навіть зробив кілька натяків на власну яхту, яка нібито стояла у Ларчмонті. Помітивши, що його пусті балачки справляють на дівчину велике враження, він додав до них кілька імпровізованих вигадок про величезне багатство та запросто згадав кілька імен, які обиватель вимовляє з шанобливим благоговінням. Цей короткий вечір належав Чендлеру, і він витискував з нього все, що, на його думку, було найкращим. І все ж через туман самозакоханості, який заслав від нього весь світ, він раз чи два побачив чисте золото серця цієї дівчини.
— Цей спосіб життя, про який ви говорите, — сказала вона, — здається таким пустим та безцільним! Невже ви не знайдете у світі такої праці, яка могла б вас більше зацікавити?
— Праця! — вигукнув він.— Мила моя міс Меріан, подумайте тільки про те, що вам щодня треба переодягатися для обіду, робити на день з півдюжини візитів, що на кожному розі стоїть полісмен, готовий стрибнути у ваше авто і потягти вас до участку, як тільки ви перевищите швидкість віслюка. Ми, нероби, і є найпрацьовитіші люди у світі!
Обід закінчився, офіціант одержав щедру винагороду, обоє вийшли з ресторану і дійшли до того рогу, де вони познайомились. Міс Меріан йшла тепер дуже добре, було майже не помітно, що вона шкутильгає.
— Дякую вам за приємно проведений час,— сказала вона щиро. — Тепер мені треба бігти додому. Мені дуже сподобався обід, містер Чендлер.
Сердечно посміхаючись, він потис їй руку і сказав щось відносно партії в бридж у своєму клубі. Може, хвилину він дивився, як вона поквапливо йшла у напрямку на схід, потім покликав візника і поволі поїхав додому.
У своїй холодній кімнатці Чендлер зняв свій вечірній костюм і поклав його відпочивати на шістдесят дев’ять днів. Потім він замислився.
— Вона чудова дівчина! — промовив він до себе. — І, присягаюсь, вона порядна, хоч їй і доводиться самій заробляти на хліб. Може, якби я сказав їй правду, а не всі оті дурниці, ми могли б... Хай йому чорт! Треба ж було підроблятися під костюм.
Так говорив дикун, народжений та вихований у вігвамах племені манхеттенців.
Залишивши свого компаньйона, дівчина поспішила на схід і через два квартали опинилась біля красивого та солідного особняка, який виходив на авеню, що є головною магістраллю Мамони[259] та сонму допоміжних богів. Вона поквапливо увійшла до будинку і піднялась у кімнату, де красива дівчина в елегантному домашньому платті стурбовано виглядала у вікно.
— Ах ти, шибайголова! — вигукнула вона, коли її сестра увійшла. — Доки ти будеш лякати нас такими витівками? Минуло вже дві години, як ти втекла в цьому старому дранті та капелюшку Мері. Мама так стривожена. Вона послала Луї на машині шукати тебе всюди. Ти погане й дурне дівчисько! Дівчина натиснула на кнопку, і в ту ж мить увійшла покоївка.
— Мері, скажіть мамі, що міс Меріан повернулась.
— Не сварись, сестро. Я тільки збігала до мадам Тео сказати їй, щоб вона замість рожевої прошивки поставила лілову. А цей костюм і капелюшок Мері став мені у нагоді. Я певна, що всі вважали мене продавщицею з магазина.
— Обід уже скінчився, моя мила, ти так запізнилася.
— Я знаю. Я посковзнулась на тротуарі та розтягнула ногу. Я не могла йти, якось дошкутильгала до ресторану і сиділа там, поки не відчула себе краще. От я і забарилась.
Обидві дівчини сиділи біля вікна і дивились на вогні на вулиці та на потік екіпажів, що поспішали по авеню. Молодша схилилася і поклала голову сестрі на коліна.
— Обидві ми вийдемо заміж коли-небудь, — сказала вона замріяно. — У нас стільки грошей, що нам не дозволять розчарувати публіку. Хочеш, сестричко, я розкажу тобі, якого чоловіка я могла б полюбити?
— Кажи вже, вітрогонка, — посміхнулась друга.
— Я могла б полюбити чоловіка з глибокими та ласкавими блакитними очима, який з повагою та люб’язністю ставиться до бідних дівчат, був би красивий та добрий і не пробував би фліртувати. Але я могла б полюбити його тільки тоді, коли б він мав якесь прагнення, мету, намагався зробити якусь корисну роботу. Я б не подивилася, що він бідний і допомогла б йому домогтися успіху. Але, сестро мила, навколо нас тільки люди, які живуть бездіяльним життям, витрачають весь свій час на розваги та клуби, — і такого чоловіка я не могла б полюбити, навіть коли у нього блакитні очі і він завжди такий добрий до бідних дівчат, яких зустрічає на вулиці.
Мебльована кімната[260]
Переклад О. Логвиненка
Непосидющі, метушливі, скороминучі, як сам час, — такі здебільшого мешканці рудувато-цегляних кварталів нижнього Вест-Сайду. Це люди бездомні, але у них є сотні будинків. Вони перепурхують з однієї мебльованої кімнати до іншої, все у них тимчасове — тимчасове житло, тимчасові почування і думки. Вони співають “Мій рідний дім” у ритмі регтайму, свої лари й пенати[261] тягають за собою в картонних коробках, виноградні грона прикрашають гарний капелюшок, а звичайний каучуконос для них — їхнє фігове дерево.
Отож будинки в цьому районі, перебачивши тисячі пожильців, могли б, мабуть, розповісти тисячі історій, ясна річ, переважно невеселих. Та було б дивно, якби після всіх отих бездомних блукальців у будинках не завелося жодного привиду. Одного вечора, коли вже споночіло, серед цих потрісканих і облуплених рудих осель ходив якийсь хлопець і дзвонив у кожні двері. Біля дванадцятих дверей він поставив свою убогу валізку на сходи і витер з лоба та капелюха пилюку. Дзвінок пролунав ледь чутно, десь далеко-далеко в глибині будинку. На поріг цих уже дванадцятих дверей вийшла господиня. Вона нагадала хлопцеві огидного жирного черв’яка, що виїв усю середину горіха й тепер заманює в порожню шкаралупу їстівних пожильців.
258
259
260
(The Furnished Room, 1904)
Ця новела є однією з найтрагічніших у творчому доробку О.Генрі. Хоча вона і написана за всіма канонами огенрівської моделі, її фінал не виправдовує читацьких очікувань і вражає глибиною драматизму.
261