Через годину вона сказала:
— Сьюді, я сподіваюсь намалювати коли-небудь Неаполітанську затоку.
Удень прийшов лікар, і Сью, проводжаючи його, знайшла привід вийти в коридор.
— Шанси рівні, — сказав лікар, потискуючи худеньку тремтячу руку Сью. — Гарний догляд — і ви виграєте. А тепер я повинен навідатися ще до одного хворого, тут унизу. Його прізвище Берман, здається, він художник. Теж пневмонія. Він старий, немічний, а хвороба в тяжкій формі. Надії ніякої, але сьогодні його заберуть до лікарні, там йому буде зручніше. Наступного дня лікар сказав Сью:
— Небезпека минула. Ви перемогли. Тепер харчування й догляд — і більше нічого не треба.
А надвечір того ж дня Сью підійшла до ліжка, де лежала Джонсі, умиротворено плетучи дуже синій і зовсім непотрібний вовняний шарф, і однією рукою — разом з подушками та плетивом — обняла подругу.
— Мені треба щось тобі розповісти, біле мишенятко, — сказала вона. — Сьогодні в лікарні від запалення легенів помер містер Берман. Він хворів тільки два дні. Позавчора вранці двірник знайшов старого в його кімнаті безпорадного від страждань. Його черевики й одяг геть промокли й були холодні як лід. Ніхто не міг збагнути, куди він ходив такої жахливої ночі. Потім знайшли ліхтар, який ще горів, драбину, перетягнуту в інше місце, кілька розкиданих пензлів і палітру, на якій було змішано зелену та жовту фарби. А тепер подивись у вікно, люба, на останній листок плюща. Тебе не дивувало, що він ні разу не затремтів і не колихнувся від вітру? Ах, сонечко, це і є шедевр Бермана, він намалював його тієї ночі, коли впав останній листок.
Пором нездійснених мрій[286]
Переклад М. Рябової
На розі вулиці, твердий, як граніт під натиском людського потоку, стояв чоловік із Ному.[287] Полярні вітри і сонце зробили його обличчя брунатним, як кавове зерно. В очах йому все ще світився блакитний відблиск льодовиків.
Він був чуйний, як лис, твердий, як котлета з м’яса карібу і величезний, як північне сяйво. Він стояв оббризканий Ніагарою[288] звуків — грюкотом повітряної залізниці, шумом автомобілів, стуком негумових шин і лайкою візників та биндюжників, що вправлялися в умінні швидко і влучно огризатися. Обернувши золотий пісок у приємну суму в сто тисяч доларів і порозкошувавши тиждень готгемськими тістечками та елем, що лишили йому в роті гіркоту, чоловік із Ному зітхнув на думку, що вже час повернутися знов до Чилкуту, час покинути цю країну вуличного шуму і яблучних пирогів.
Уверх по Шостому авеню, разом з потоком людей, що підстрибуючи, підскокуючи, весело базікаючи й сяючи очима, поспішали додому, йшла дівчина з універсального магазину Сібер-Мейсон. Чоловік із Ному глянув на неї і виявив, що, по-перше, вона надзвичайно вродлива згідно з його уявленням про вроду, а по-друге, що вона йшла точнісінько з тою самою впевненою граційністю, з якою рухаються запряжені собаками санки по рівній сніговій поверхні. І його вмить опанувала свідомість, що він страшенно бажає її. Люди з Ному швидко ухвалюють певні вирішення. До того ж він незабаром збирався повернутися на північ, так що діяти теж треба було швидко.
Сотні дівчат із величезного універсального магазину Сібер-Мейсон ішли по тротуару, утворюючи потік, по якому було небезпечно пливти чоловікам, що вже три роки не бачили інших жінок окрім сівашських та чилкутських скво[289]. Але чоловік із Ному, вірний тій, що розбудила від довгого сну його серце, кинувся в цей потік краси і рушив слідом за нею.
Вона швидко пливла вздовж Двадцять третьої вулиці, не оглядаючись на боки і кокетуючи не більше, ніж бронзова Діана в ґардені[290]. Її гарне темне волосся було майстерно заплетене; чиста блузка і чорна спідничка без єдиної зморшки красномовно говорили за її смак і ощадність. За десять ярдів позад неї йшов запалений жагою чоловік із Ному.
Міс Клерібел Колбі, дівчина з магазину Сібер-Мейсон, належала до тієї сумної категорії людей, яким щодня доводиться їздити на поромі до острова Джерсі. Вона увійшла до почекальні для пасажирів, потім піднялась по сходах і надзвичайно швидкими дрібними кроками добігла до порому, що вже рушав. Чоловік із Ному перескочив десять ярдів, що відділяли його від дівчини, трьома стрибками і плигнув на пором слідом за нею.
Міс Колбі вибрала затишне місце на імперіалі. Ніч була тепла і їй хотілося бути далі від цікавих очей і нудних голосів пасажирів. До того ж, вона страшенно втомилася і просто падала від бажання спати. Напередодні вона вшанувала своєю присутністю щорічний бал і вечерю з устрицями в клубі прикажчиків гуртових рибних комор і спала тільки три години.
А день випав надзвичайно неспокійний. Покупці були якісь особливо клопітні; один покупець у її відділі привселюдно вилаяв її за те, що в неї спустилася панчоха; а її найкраща подруга, Мемі Титгіл, образила її — пішла снідати з іншою дівчиною.
Дівчина з магазину Сібер-Мейсон була в тому млявому розм’яклому настрої, який часто опановує дівчат, що самостійно заробляють собі на життя. Такий настрій особливо слушний для чоловіків, які хочуть до них позалицятися. В такі хвилини дівчина прагне свого дому і вірного серця; їй хочеться підтримки, дужої руки і спокою, спокою. А міс Клерібел до того ж ще страшенно хотілося спати.
І от до неї підійшов дужий чоловік, засмажений, недбайливо і гарно вбраний, з капелюхом у руці.
— Леді, — з пошаною промовив чоловік із Ному, — вибачте, що я заговорив до вас, але... але я побачив вас на вулиці і... і...
— Відчепіться, — сказала дівчина з магазину Сібер-Мейсон, глянувши на нього з усією холодністю, на яку тільки була здатна. — Невже ніяк не можна позбутися цих вічних приставань? Я вже все перепробувала, і цибулю їла, і носила довгі шпильки в капелюсі. Ідіть своєю дорогою, мій любий.
— Я не з таких, леді, — сказав чоловік із Ному, — слово чести не з таких. Як я вам уже сказав, я побачив вас на вулиці і мені до того захотілося познайомитися з вами, що я не міг не піти слідом за вами. Я боявся, що якщо я не заговорю до вас, то більше ніколи не побачу вас у цьому великому місті. От чому я й підійшов.
Міс Колбі пильно подивилася на нього при тьмяному світлі перонних ліхтарів. Ні, у нього не було ні робленої солодкої усмішки, ані безсоромного нахабства спокусника. Крізь його полярну засмагу сяяли щирість і скромність. І вона подумала, що добре було б послухати його трохи.
— Ну, можете сісти, — сказала вона, ввічливо прикриваючи рукою позіх. — Але знайте, що якщо ви собі дозволите що-небудь зайве, я зараз же покличу стюарда.
Чоловік із Ному сів біля неї. Він був зачарований нею. Він був більше, ніж зачарований. Її врода була якраз такою, якої він так довго даремно шукав у жінці. Чи зможе вона коли-небудь уподобати його? Ну, це буде видно. У всякому разі він повинен зробити все, що в його силах, щоб добути її.
— Мене звуть Блейден, — сказав він, — Генрі Блейден.
— Ви цілком певні, що не Джонз? — спитала дівчина з чарівною тонкою глузливістю, нахиляючись до нього.
— Я із Ному, — правив він далі заклопотано й серйозно. — Я наскріб там чималенько піску.
— Он як! — засміялась дівчина, все ще весело глузуючи. — Так ви значить з бюро “Біллі Крила?”[291]Здається, я вас десь бачила.
— Ви не бачили мене сьогодні на вулиці, коли я побачив вас.
— Я ніколи не дивлюсь на мужчин на вулиці.
— А я дивився на вас. І я ніколи ще не бачив дівчини, що була б хоч наполовину така гарненька, як ви.
— Дякую. Здачі можна не давати? — спитала вона жартівливо.
— Та забирайте її собі. Я гадаю, що ви можете забрати взагалі все, що я маю. Я, мабуть, на вашу думку, людина проста, груба, але я можу бути страшенно добрим до тих, кого люблю. Я пережив скрутні часи на півночі, але тепер я добився свого. Поки я був там, я промив близько 5000 унцій піску.
288
290