Отже я сидів і читав цю книжку чотири години підряд. Усі досягнення науки були зібрані в ній. Я забув про сніг, забув і про те, що ми з Айдего розбили глек. Він сидів нерухомо на дзиґлику і все читав, і щось напівніжне, напівтаємниче сяяло крізь його рудуваті бакенбарди.
— Айдего, — кажу я, — що то в тебе за книжка?
Айдего, мабуть, теж забув про наші сварки, бо відповів лагідно, без ніякої злоби і лайки.
— Та це, — каже він, — здається, — том творів Омара Х.М.[296]
— Омара Х.М., а як прізвище? — питаю я.
— Омар Х.М. і все, — каже він.
— Ти брешеш, — кажу я розсердившись, що Айдего хоче поглузувати з мене. — Ніхто не підписує своїх книжок самим ім’ям без прізвища. Якщо це який не-будь Омар Х.М. Спупендайк або Омар Х.М. Мексвіні, або Омар Х.М. Джонз, так чому-б не сказати цього по-людському замість відкушувати кінець немов те теля, що відриває шмат сорочки, вивішеної сушитися.
— Я тобі правду кажу, Сенді, — спокійно каже Айдего. — Це книжка поем Омара Х.М. Я спочатку не міг нічого розібрати, але якщо читати довго, то врешті-решт натрапиш на жилу. Я б не проміняв цієї книжки навіть і на пару червоних ковдр.
— Ну й читай її собі на здоров’я, — кажу я. — Мені ж більше до вподоби безстороннє констатування фактів, над якими можна попрацювати головою, а це, здається, якраз і є в моїй книжці.
— Те, що тобі припало, — каже Адейго, — просто статистика, найнижча ступінь знання. Вона тільки отруює мозок. Мені більше подобається система натяків оцього Х.М. Він, очевидно, щось ніби агент винної фірми. Він раз-у-раз оголошує тост за те, щоб нічого не робити і хоч, здається, страшенний буркотун, але так здорово заливає себе, що навіть коли він лається, то здається, що то він запрошує вихилити чарчину. Але це ж поезія, — каже Айдего далі, — а от твоїм биндюжником, що постачає знання футами й цалями, я просто погорджую. І якби дійшло до пояснювання філософського інстинкту в світлі науки, я певний, що мій Х.М. побив би твого писаку і у параграфах, і, у цифрах, і у розмірах грудей, і у пересічних дощових опадах.
Отак ми з Айдего і здобули освіту. День і ніч ми читали наші книжки. Ця хуртовина, безумовно, дала кожному з нас чималенько знання. І якби під ту пору, як сніг почав танути, ви б зненацька підійшли до мене й спитали:
— Сендер-сане Прет, у що стане покрити квадратний фут даху залізними листами двадцять на двадцять вісім, ціною по дев’ять доларів п’ятдесят центів за ящик? — я відповів би вам з такою самою швидкістю, з якою світло, що проходить сто дев’яносто дві тисячі міль за секунду, перебігло б від одного кінця лопати до другого. А хіба багато хто зможе це зробити? От спробуйте збудити серед ночі кого хочете з ваших знайомих і одразу спитайте його скільки костей у людському кістяку крім зубів, або скільки по закону штату Небраска треба голосів, щоб скасувати “вето” губернатора. От спробуйте й побачите.
Яку користь мав Айдего із своєї книжки, я точно не знаю. Айдего, правда, вихваляв свого винного агента, як тільки розкривав рота, та я йому не дуже вірив.
Цей Омар Х.М., на думку Айдего, здається мені схожий на собаку, що дивиться на життя, як на бляшанку з-під консервів, прив’язану йому до хвоста.
Набігавшись до смерті, він сідає, виваливши язика, дивиться на бляшанку і каже:
— Ну, якщо вже ніяк неможна позбутися цієї бляшанки, то наповнимо її тут у шинку за рогом і вип’ємо за мій кошт.
Крім того, він, здається, був персіянин, а я ніколи не чув, щоб із Персії виходило що-небудь варте уваги, крім турецьких килимів та мальтійських котів.
Тієї весни ми з Айдего натрапили на жилу. Ми мали звичку зараз же продавати і рушати далі. Ми заплатили нашому кредиторові за харчі по вісім тисяч доларів кожний, а потім рушили до маленького міста Роза, що стоїть на Лососевій річці, — відпочити, попоїсти по-людському і скосити бакенбарди.
Місто Роза не схоже на золотокопальні селища. Воно лежить у долині і в ньому так само мало грюкотні і зарази, як і в усякому тихому містечку. Там навіть є екіпажний шлях, що йде аж за околицю. Перший тиждень ми з Айдего цілий день їздили в екіпажі, а на ніч ховалися в готелі “Сонячна краса”. Як ми чималенько поблукали по світу, а до того ж були й досить начитані, то незабаром нас познайомили з найкращим товариством Рози і почали запрошувати на найшиковіші й найбонтонніші розваги. І от на одному вечері в міській управі, де на користь пожежної сторожі влаштовували фортеп’янний концерт і змагання хто більше з’їсть перепілок, ми з Айдего Ґріном уперше зустрілися з місіс Д. Ормонд Семпсон, королевою товариства Рози.
Місис Семпсон була вдова і власниця єдиного на все місто двоповерхового будинку. Цей будинок був пофарбований у жовте і звідки б ви не глянули, він так само впадав у око, як крихта яйця на підборідді пан-отця в пісний день. Двадцять два мешканці міста Рози, крім мене й Айдего, зазіхали на цей жовтий будинок.
Коли ноги і кістки перепілок були винесені з управи, почалися танці. Двадцять три поклонники місис Семпсон почали гасати навколо неї і навперейми запрошувати її до танцю. Я ж ухилився від ту-степу і попросив дозволу провести її додому. От тут мені й пощастило.
По дорозі вона й каже мені:
— Правда, містере Прет, зорі сьогодні якось особливо гарні й ясні.
— При тих шансах, що припали їм, — кажу я, — вони поводяться досить пристойно. Он, бачите, та велика відстоїть від нас за шістдесят шість більйонів миль. Світло її доходить до нас за тридцять шість років. У вісімнадцятифутовий телескоп ви можете побачити сорок три мільйони зір, включаючи й зорі тринадцятої величини. Якби одна з таких зір зараз погасла, ви б усе ж таки бачили її ще дві тисячі сімсот років.
— Ох, Боже мій! — каже місіс Сампсон. — А я цього зовсім не знала. Ох, як жарко! Я така мокра, неначе тільки що хтозна й як танцювала.
— Причину цього дуже легко зрозуміти, — кажу я, — коли взяти до уваги, що у вашому тілі одночасно працюють два мільйони потових залоз. Якби всі ваші потові протоки, які завдовшки чверті дюйма кожний, покласти кінцями один до одного, то вони витягнулися б на сім миль.
— Ой, Господи! — каже місіс Семпсон. — Ви немов зрошувальну канаву списуєте, містере Прет. Звідки ви все це знаєте?
— Із спостережень, місіс Семпсон, — кажу я їй. — Блукаючи по світу, я до всього придивляюся.
— Містере Прет, — каже вона, — я завжди захоплювалася освіченими людьми. У нашому місті так мало вчених серед цих пустоголових потвор, що поговорити з культурним джентльменом просто насолода. Я буду вам дуже вдячна, якщо ви завітаєте до мене, коли матимете охоту.
От таким то чином я й завоював ласку леді з жовтого будинку. Щочетверга і щоп’ятниці я ходив до неї ввечері і розказував їй про всякі дива всесвіту, що їх відкрив, записав у таблиці і скомпілював з природи Геркімер. Айдего ж та інші її поклонники користувалися кожною хвилиною інших днів, як тільки могли.
Мені ніколи не спадало на думку, що Адейго залицяється до місіс Семпсон за системою Х.М. Але одного вечора, ідучи до неї з кошиком дикого мироболану, я зустрів цю леді у провулку, що вів до її дому. Очі її метали блискавки, а капелюх небезпечно звисав над одним оком.
296