Я повернувся до дядечка Емслі й спитав його:
— То ти сказав, з вівчарем?
— Так, я сказав — з вівчарем, — повторив дядечко Емслі. — Ти, певно, чув про Джексона Птицю. У нього вісім ділянок пасовиськ і чотири тисячі найкращих мериносів на південь од Північного полярного кола.
Я вийшов, сів на землю в тіні поблизу крамниці й прихилився до кактуса-опунції. Сам того не помічаючи, сипав собі за халяви пісок і якийсь час виголошував монологи про птицю, оздоблену пишним хвостом, — прізвищем Джексон.
Я ніколи не бив вівчарів і не думав, що це треба робити. Якось зустрів одного, він їхав верхи й читав латинську граматику, то я його й пальцем не зачепив! Вівчарі ніколи не дратували мене, як вони дратували більшість ковбоїв. Та й навряд чи треба нівечити і калічити цих нікчем, які їдять за столом, носять черевики й розмовляють з тобою на різні теми. Я ніколи не звертав на них уваги, як не звертаєш уваги на кролів, скажеш, було, щось ради чемності або кілька слів про погоду, але не зупиняєшся, щоб дати йому ковтнути із своєї фляги. Мені й на думку не спадало ставитися до вівчарів вороже. І через те, що я був з ними поблажливий, давав їм існувати, один такий катається зараз із міс Віллелою Лірайт!
За годину до заходу сонця вони повернулись і зупинилися біля воріт дядечка Емслі. Овеча особа допомогла міс Віллелі злізти з коня, і вони трохи постояли, жваво перекидаючись хитромудрими фразами. А потім цей тип скакає в сідло, легенько піднімає капелюха-сковорідку й трюхикає в напрямку свого баранячого ранчо. На той час я вже витрусив з чобіт пісок, відчепився від кактуса, а коли вівчар від’їхав на півмилі від Пімієнти, я на своєму чалому порівнявся з ним.
Я назвав цього нікчему червонооким, проте насправді він таким не був. Зорове пристосування його було досить сіре, але вії — червоні, а волосся — руде, тому й здавалося, що він червоноокий. Не вівчар, а, сказати б, ягняр — мале, з якоюсь жовтою шовковою хусткою на шиї і в черевиках із шнурками бантиком.
— Драсьтє, — кажу я йому. — Ви зараз їдете в товаристві вершника, якого тут називають Джадсон Дорога на Той Світ з огляду на його вміння стріляти. Коли я хочу познайомитися з кимось, то завжди роблю це до того, як вихоплю револьвер, бо терпіти не можу потискувати руку покійникам.
— А, — каже він, — я радий познайомитися з вами, містере Джадсон. Мене звуть Джексон Птиця, я з ранчо в улоговині Дохлого Мула.
Саме в цю мить одне моє око побачило куріпку, що бігла вистрибом униз із пагорба, а друге око помітило яструба — сидів на сухій гілляці береста. Щоб він зрозумів, з ким має діло, я поклав їх обох із свого сорокап’ятикаліберного.
— Дві з трьох, — кажу. — Птиці так і лізуть під мої кулі, куди б я не поткнувся.
— Добре стріляєте, — спокійнісінько зауважує вівчар. — А чи вам ніколи не траплялося на третьому пострілі схибити? Чудовий дощик пройшов минулого тижня, тепер молода травичка почне підніматися, правда ж, містере Джадсон?
— Трясогузко, — кажу я, під’їжджаючи ближче до його дамського коника, — ваші засліплені любов’ю батьки, може, й нарекли вас Джексоном, але ви, полинявши, з усього видно, перетворилися на трясогузку, та ще й цвірінькаєте. Досить аналізувати дощик та інші стихії, й перейдімо до розмови, що виходить за межі словника папуг. У вас з’явилася погана звичка кататися верхи з молодими дівчатами. Я знав пташок, кажу, — яких засмажували й за менші гріхи. Міс Віллела, кажу я, — не потребує гнізда, звитого з овечої вовни пташечкою з джексонівської породи. То як ви — перестанете тут крутитися чи волієте з розгону наскочити на те, що означає додаток до мого імені? Майте на увазі, що в моєму прізвиську “Дорога на Той Світ”, крім чотирьох слів, є ще принаймні одна похоронна процесія.
Джексон Птиця спочатку трохи почервонів, а потім засміявся.
— Ну, містере Джадсон, — каже він, — ви помиляєтесь. Я справді кілька разів заїжджав до міс Лірайт, але зовсім не для того, що ви собі уявили. Мій інтерес має чисто гастрономічний характер.
Я потягнувся до револьвера.
— Всякий койот, — кажу, — який насмілиться без належної поваги...
— Заждіть хвилинку, — каже цей Птиця, — зараз я все поясню. Нащо мені дружина? Шкода, що ви не бачили мого ранчо! Я сам варю собі їсти, сам латаю одяг, їжа в ній уся втіха, яку я маю від розведення овець. Містере Джадсон, ви коли-небудь куштували млинці, що їх пече міс Лірайт?
— Я? Ні, — відповідаю. — Ніколи не чув, що вона займається кулінарними маніпуляціями.
— Це ж золоте сонячне сяйво, — каже він, — підсмажене до медового кольору на божественно солодкому вогні Епікура[302]. Я віддав би два роки життя, аби дізнатися, як готувати оті млинці. Ось чого я їжджу до міс Лірайт, — каже Джексон Птиця, — але вивідати мені нічого не вдається. Це старовинний рецепт, він зберігається в родині вже сімдесят п’ять років. Його передають з покоління в покоління, а нізащо не кажуть чужим. Якби я мав той рецепт, то пік би сам собі такі млинці на ранчо й був би щасливою людиною, — каже Птиця.
— А ви певні, — кажу я йому, — що ганяєтеся не за рукою, яка місить тісто для млинців?
— Певен, — каже Джексон. — Міс Лірайт надзвичайно мила дівчина, проте можу заприсягтися, що мої наміри не виходять за межі гастро... — Він помітив, як моя рука потяглася до кобури, і змінив вислів. — За моє бажання роздобути рецепт млинців.
— А ви не такий уже й поганий чоловічок, — кажу я, намагаючись бути справедливим. — Я надумав зробити ваших овець сиротами, але цього разу дозволю вам полетіти від мене цілим. Липніть до млинців, — кажу, — липніть так, як липне млинець до своїх сусідів, тільки не їздіть сюди й не змішуйте патоку з сентиментами, бо інакше на вашому ранчо співатимуть, а ви нічого не будете чути.
— Щоб переконати вас у моїй щирості, — каже вівчар, — я прошу допомогти мені. Ви з міс Лірайт великі друзі, і вона, мабуть, зробить для вас те, чого не хоче зробити для мене. Якщо ви дістанете мені рецепт млинців, то, даю слово, я ніколи до неї не приїду.
— Оце чесно, — кажу, я і тисну Джексону Птиці руку. — Радий буду зробити вам послугу і дістати рецепт, якщо зможу.
Він повернув до порослої кактусами рівнини на П’єдрі в напрямі Дохлого Мула, а я взяв курс на північний захід до ранчо старого Вілла Ту мі.
Тільки через п’ять днів після цього я знову зміг заїхати в Пімієнту. Ми з міс Віллелою провели приємний вечір у дядечка Емслі. Вона дещо заспівала й добряче помучила піаніно цитатами з опер. А я зображав гримучу змію, розповідав про новий спосіб оббіловувати корів, придуманий Снейкі Мак-Фі, і про те, як одного разу їздив до Сент-Луїса. Наша взаємна повага дедалі міцніла. І от, думаю я, якщо тепер мені вдасться переконати Джексона податись у вирій, перемога за мною. Згадавши Джексонову обіцянку, пов’язану з рецептом млинців, я вирішую умовити міс Віллелу дати мені той рецепт, щоб переказати його Джексону; якщо я тоді знову зловлю тут пташенятко з Дохлого Мула, то скручу йому голову.
Отож десь близько десятої години я, напустивши на обличчя улесливу усмішку, кажу міс Уїллелі: “Знаєте, якщо мені й подобається щось більше, ніж бачити рудого бичка на зеленій траві, то це смак добрячого гарячого млинця, змазаного цукровою патокою”.
Міс Віллела аж підскочила на стільчику біля піаніно і якось дивно глянула на мене.
— Так, — каже вона, — це справді смачно. А як, ви казали, називається та вулиця в Сент-Луїсі, містере Одоме, де ви загубили капелюха?
— Проспект Млинців, — кажу я, підморгнувши, аби показати, що знаю про родинний рецепт і на манівці мене не заведеш. — Ну, сміливіше, міс Віллела, — кажу, — розкажіть, як ви їх робите. Млинці так і крутяться мені в голові, мов фургонні колеса. Починайте... фунт борошна, вісім дюжин яєць і так далі. Що там іще в списку складників?
— Пробачте, будь ласка, я на хвилиночку, — каже міс Віллела і, косо глянувши на мене, сповзає зі стільчика. Потім швидко вибігає в другу кімнату, а звідти негайно виходить дядечко Емслі в жилетці і з пляшечкою води. Він повертається боком, щоб узяти зі столу склянку, і я бачу в кишені його штанів револьвер сорок п’ятого калібру.
302