— А де ж іще діти? — спитала дружина пробірника, що грала першу скрипку в усіх світських подіях міста.
— Добродійко, — зітхаючи, відповів Трінідад, — пускатися на пошуки дітей перед святами — все одно, що добувати срібло у вапняках. Так звані батьківські почуття — для мене цілковита загадка. Схоже, що татусям і матусям зовсім байдуже, якщо їхнє потомство триста шістдесят чотири дні на рік тонутиме, об’їдатиметься отруйними горіхами, попадатиме в лапи диких котів чи викрадачів дітей. А на Різдво воно, бач, хай там що, має отруювати своєю присутністю сімейні збіговиська. Оцей екземпляр, добродійко, — єдине, що нам пощастило відкопати за два дні пошуків.
— Ой, яке чудове дитя! — промурмотіла міс Ірма, тягнучи свій театральний шлейф на середину сцени.
— Відчепіться! — похмуро буркнув Боббі. — Хто це дитя? Чи не ви, бува?
— Зухвалий хлопчисько! — зойкнула міс Ірма, але не встигла пригасити емалевої усмішки.
— Старались як могли, — сказав Трінідад. — Жаль Черокі, та що вдієш?
Раптом розчинилися двері і з’явився Черокі в традиційному костюмі Санта Клауса. Білі пасма перуки й розкішна біла борода закривали майже все його обличчя — видно було тільки темні іскристо-веселі очі. На плечах у нього був мішок.
Усі завмерли. Навіть сестри Спенглер, забувши стати в кокетливі пози, зацікавлено витріщили очі на високу постать різдвяного Санта Клауса. Набурмосений Боббі засунув руки в кишені й понуро дивився на безглузде, обвішане іграшками дерево. Черокі поставив на підлогу мішок і здивовано озирнувся довкола. Може, подумав він, нетерплячу ватагу дітлахів загнали кудись у куток, аби випустити, коли він зайде. Черокі рушив до Боббі і подав йому руку в червоній рукавиці.
— Вітаю тебе із святом, хлопче, — сказав він. — Можеш вибирати на ялинці все, що тобі заманеться, — ми негайно дістанемо. То давай руку, привітайся з Санта Клаусом.
— Нема ніяких Санта Клаусів, — шморгнувши носом, буркнув Боббі. — У тебе фальшива борода. З козячої вовни. Я не дитина. На дідька мені твої ляльки і олов’яні коники? Візник сказав, що дадуть рушницю. А в тебе її нема. Я хочу додому. Трінідад кинувся рятувати Черокі. Він ухопив його руку й гаряче потис.
— Ти вже пробач, Черокі, — сказав. — У нас у Жовтій Кирці нема дітей, та й не було ніколи. Ми сподівалися привезти їх цілий табун на твоє свято, але, крім цього шибеника, нікого не вдалося роздобути. А він, бач, атеїст і не вірить у різдвяних Санта Клаусів. Нам дуже прикро, що ти даремно витратився. Ми з Суддею сподівалися привезти сюди повні сани дітей, і всі твої свистульки пригодилися б.
— То не біда, — спокійно мовив Черокі. — Подумаєш, витрати! Нема чого шкодувати. Викинемо весь цей непотріб у стару шахту, й кінець. І треба ж бути таким віслюком — зовсім забув, що в Жовтій Кирці нема дітей!
Гості тим часом з похвальною старанністю, хоч і без особливого успіху, вдавали, ніби розважаються.
Боббі відійшов у куток і вмостився на стільці. Холодна нудьга чітко відбилася на його обличчі. Черокі ще не зовсім вийшов із своєї ролі й сів поряд з Боббі.
— Де ти живеш, хлопче? — ввічливо спитав він.
— На Гранітній Стрілці, — неохоче процідив Боббі. У залі було душно. Черокі зняв ковпака, перуку й бороду.
— Еге! — трохи отямившись, вигукнув Боббі. — То я ж тебе знаю!
— Хіба ми зустрічалися, малий?
— Не пам’ятаю. Але картку твою бачив. Сто разів.
— Де?! — Боббі вагався.
— Вдома. На скрині.
— Скажи-но, хлопчику, а як тебе звати?
— Роберт Лемсден. Це материна картка. Вона ховає її на ніч під подушку. Одного разу я навіть бачив, як вона її цілувала. А я б нізащо. Та жінки всі однакові.
Черокі встав і поманив до себе Трінідада.
— Посидь із хлопчиком, я зараз повернуся. Піду зніму цей балахон і запряжу сани. Треба відвезти його додому.
— Ну, безбожнику, — сказав Трінідад, умостившись на місце Черокі. — То ти, брат, стільки набачився всього, що тебе не цікавлять такі дурнички, як цукерки та іграшки?
— Ти неприємний тип, — в’їдливо процідив Боббі. — Обіцяв рушницю. А тут людині навіть покурити не можна. Я хочу додому.
Черокі підігнав сани до ґанку, і Боббі виліз на сидіння. Баскі коні рвонули по накатаній сніговій дорозі. На Черокі була його п’ятсотдоларова шуба з молоденьких котиків. Хутряна підкладка приємно гріла.
Боббі дістав з кишені цигарку й почав чиркати сірником.
— Викинь цигарку! — сказав Черокі спокійно, але якимсь новим голосом.
Трохи повагавшись, Боббі кинув цигарку в сніг.
— Викинь усю пачку, — звелів той самий голос. Хлопець скорився не відразу, та все-таки виконав і цей наказ.
— Слухай! — обізвався раптом Боббі. — А ти мені подобаєшся. Навіть не знаю чого. Спробував би хто-небудь отак мною командувати!
— Послухай, хлопче, — сказав Черокі звичайним голосом. — А ти не брешеш, що твоя мати цілувала карточку? Ту, що на мене схожа?
— Та ні. Сам бачив.
— Ти, здається, щось казав про рушницю?
— Казав. А що? У тебе є?
— Завтра матимеш. Із срібними наклепками. Черокі дістав годинника.
— Пів на десяту. Що ж, ми прибудемо на Гранітну Стрілку в самісіньке свято. Тобі не холодно? Сідай ближче, синку.
Голос міста[304]
Голос міста[305]
Переклад Ю. Іванова
Двадцять п’ять років тому школярі вчили свої уроки виспівуючи їх монотонним речитативом. Це було щось середнє між казанням епіскопа і дзижчанням тартака[306]. Тільки не подумайте, що я хочу когось образити. В житті потрібні і маршославство, і тертуха.
Я пригадую один прегарний і повчальний ліричний твір, що ми його співали на лекціях з фізіології. Ось найдивовижніший рядок із нього:
“Го-міл-ко-ва кістка — най-біль-ша кістка у тілі лю-ди-ни”.
Яке б це було неоціненне благо для людства, якби отаким способом, за допомогою логіки й мелодії, можна було б прищеплювати юним головам все, що стосується фізичного й духовного життя людини. Але, на жаль, ті знання, що ми їх надбали в школі з анатомії, музики й філософії, дуже мізерні.
Ось цими днями я був збитий з пантелику. Мені треба було навести промінь світла на одне питання, і я звернувся по допомогу до своїх шкільних днів. Але з усіх пісень, що ми колись гугняво виводили, сидячи на твердих лавках, я не міг пригадати жодної, в якій ішлося б про колективний людський голос.
Інакше кажучи, про голос великого міста.
У наші дні голосів індивідуальних дуже бракує. Ми прегарно розуміємо вірші поета, дзюркотіння струмка, розуміємо й значення слів людини, що просить у вас п’ять доларів до понеділка, розуміємо написи на гробницях єгипетських фараонів, мову квітів, вигук кондуктора “прошу сідати”, розуміємо прелюдію, що виграють бідони з молоком, в’їжджаючи в місто о четвертій вранці. А деякі довговухі запевняють, що розуміють вібрації слухової перетинки від струсу повітря, що його зчиняв містер Г. Джемс[307].
— Але хто розуміє голос міста?
І я пішов шукати відповідь.
Найперше я спитав Аврелію. Вона була в білій легкій сукні та в капелюсі з квітами; тут і там майоріли стрічки та ще якісь речі.
— Скажіть мені, — запитав я, запинаючись, бо в мене власного голосу не було, — скажіть мені, що, на вашу думку, говорить це велике... величезне гомінке місто. Воно ж повинно мати свій голос. Каже воно вам що-небудь? І ви розумієте значення його слів? Це загадка, але до неї повинен бути ключ.
— Як до чемодана? — спитала Аврелія.
— Ні, ви не жартуйте, будь ласка. Я справді гадаю, що кожне місто має свій голос. І кожне говорить щось тому, хто здатний його зрозуміти. Ну, що каже вам це величезне місто?
— Усі міста, — розсудливо сказала Аврелія, — говорять те саме. Все, що каже одне, лунає в другому. Вони однодушні.
307