Кохання, коли кохають нас, здається нам сповненим самозречення і готовості до жертв, але нехай хто інший здумає так розуміти це почуття до себе, ми називаємо це зарозумілістю й надмірною пихою.
Молода схрестила свої шнуровані черевички й замислено подивилась на безпутних купідонів на стелі.
— Серденько, — сказала вона з видом Клеопатри[328], що прохає Антонія[329] привезти їй до палацу Рим, загорнутий у найтонший папір. — Я неначе охоче з’їла б персика.
Кід Мак-Ґаррі підвівся, надів пальто і капелюх. Він був виголений, серйозний, чулий і меткий.
— Гаразд, — заявив він так спокійно, ніби висловлював згоду підписати умову на змагання з чемпіоном Англії. — Я зараз побіжу і принесу, добре?
— Ти ж не барися, — сказала молода. — А то я почуватиму себе дуже самотньою без мого поганого хлопчиська. Тільки ж добудь гарного, стиглого.
Після довгих прощань, немов виражаючись у неминучу подорож до далеких країв, Кід вийшов на вулицю.
Тут він не без підстави спинився в нерішучості. Надворі стояла рання весна, і було дуже мало шансів найти на одній з цих ще холодних вулиць бажаний солодкий дар золотого літа. Він спинився на розі біля фруктової крамнички італійця і кинув презирливий погляд на його виставку, де красувалися загорнуті в папір помаранчі, поліровані яблука й блідаві, прагнущі сонця, банани.
— Єсть da персики?— спитав Кід, намагаючись говорити мовою Данте[330], улюбленця всіх закоханих.
— Ах, no!— зітхнув крамар. — Ще одного місяця нема da персика. Зарано. Майте da гарні помаранчі. Хотів da помаранчі?
Не ушанувавши італійця відповіддю, Кід подався далі. Він зайшов до підприємства свого приятеля прихильника, Юстуса О’Коллагена, що являло собою разом і нічну крамницю, і кафе, і кегельбан. О’Коллаген був, як завжди, на своєму господарському посту, пильнуючи, щоб що не “попливло” з крамниці.
— Моїй старій щось, ні сіло ні впало, закортіло персика,— сказав йому Кід. — Якщо в тебе є, Коле, давай мерщій. А якщо маєш багато, давай усі.
— Уся моя крамниця до твоїх послуг, — сказав О’Коллаген,— але персиків у мене немає. Ще дуже рано. Гадаю, що ти його навіть на Бродвеї не знайдеш. Погана твоя справа, друже. Якщо жінці чого заманеться, то вже нічим її не заспокоїш. Та й пізно вже, першорядні фруктові крамниці вже зачинені. Але якщо ти гадаєш, що твоя місіс не проти того, щоб з’їсти гарну помаранчу, я якраз одержав цілу скриньку — чудових...
— Дуже вдячний тобі, Коле, але тут хоч лусни, а треба саме персика добути. Спробую ще пошукати.
Коли Кід ішов уздовж Вест-Сайд авеню, було вже над північ; він обійшов ті декілька крамниць, що ще були відчинені, питаючи персика, але його там просто брали на глузи.
А в затишній кватирі молода впевнено чекала свого персика. Невже ж чемпіон борців не зможе дістати його? Що для нього пори року, Зодіак, альманах, раз йому треба добути своїй коханій червневий плід Амсдену або Джорджи?
Кідів погляд упав на освітлене вікно, що виблискувало розкошами найпишніших кольорів природи. Світло раптом погасло. Кід кинувся скільки духу до вітрини і постиг якраз, коли фруктовник уже зачиняв свою крамницю.
— Персика... — нерішуче промовив Кід.
— Немає, сер. Будуть не раніш як через чотири тижні. Не думаю, щоб ви могли зараз десь знайти їх. Може в місті і є трохи оранжерейних, але де саме ви їх можете знайти, далебі не знаю. Може в якому-небудь з дорогих ресторанів, або ще де-небудь, де кидають на вітер гроші. Але в мене є прегарні помаранчі, сьогодні тільки одержав...
Кід постояв трохи на розі, роздумуючи, потім раптом попростував до пари зелених вогнів, що освітлювали сходи якогось будинку на темній боковій вулиці.
— І капітан тут? — спитав він чергового сержанта поліційного участку. Не встиг той і відповісти, як з сусідньої кімнати з’явився й сам капітан. Він був у цивільному вбранні й мав діловий вигляд.
— Хелло, Кіде!— привітав він борця. — а я гадав, що ви ще справляєте свою весільну подорож.
— Учора повернувся. Тепер я вже солідний громадянин і цікавлюся міськими справами. Що ви скажете, капітане, на те, щоб сьогодні вночі заскочити до Денвера Діка?
— Трохи запізно, друже, — відказав капітан, покручуючи вуса. — Денвера вже два місяці як прикрито.
— Вибачте, — сказав Кід, — після, того, як Реферті вигнав його з Сорок третьої вулиці, він перебрався в ваш района, і гра в нього тут іде така як ніколи. А мені муляє очі цей гральний дім, і я з радістю допоможу вам.
— У моєму районі? — заревів капітан. — Ви певні, Кіде? Ви мені робите велику ласку. А ви знаєте пароль? Як же ми це зробимо?;
— Доведеться вибити двері, — сказав Кід. — Вони ще не встигли приробити до них штаби. Треба буде взяти чоловік з десятеро. Мене вони не впустять. Денвер уже пробував розправитися зі мною, бо він гадає, що минулого разу я його виказав, хоч я тут був ні при чому. Ну, поспішайте, бо мені треба додому. Це за два кроки звідси.
Не пройшло й десяти хвилин, як капітан з десятьма полісменами під проводом Кіда прокрався в неосвітлений, але дуже пристойний на вигляд будинок, що вдень, здавалось, кипів діловим життям.
— Третій поверх, — шепнув Кід, — ідіть за мною.
Два полісмени з сокирами напоготові спинилися перед дверима, на які вказав Кід.
— Щось дуже вже тихо, — висловив сумнів капітан. — Ви певні, Кіде, що це тут?
— Рубайте, — сказав Кід. — Я беру все на себе.
Сокири з тріском проломили погано захищені двері.
Сліпуче світло прорвалося крізь розколини, двері впали, і нападники зі зброєю в руках ускочили в кімнату.
Величезна кімната була обставлена з блиском і пишнотою, такими любими західній душі Денвера Діка. Різні заборонені ігри йшли повним ходом. Чоловік з п’ятдесят кинулося на полісменів, боронячи свою особисту свободу. Цим одягненим у цивільне вбрання прихильникам запальних ігор довелося добре попрацювати кулаками і більше ніж половині з них пощастило втекти.
Цієї ночі Денвер Дік ушанував гравців своєю особистою присутністю. Він повів перед наступу, щоб знищити невеличкий загін нападників, але, побачивши Кіда, враз змінив тактику і віддався особистим почуттям. Належачи, як і Кід, до категорії важких, він з радістю кинувся на слабшого на вигляд супротивника, і обидва, злившися в міцних обіймах, покотилися вниз по сходах. Опинившись на площадці, вони випустили один одного й скочили на ноги. І тут Кід зміг ужити деяких з своїх професійних прийомів, що не могли йому стати в пригоді, поки він перебував в обіймах схвильованого джентльмена, який важив 200 фунтів і мав утратити двадцять тисяч доларів жінчиного посагу.
Подолавши свого суперника, Кід поспішно піднявся нагору і кинувся в маленьке приміщення, відокремлене від гральної кімнати аркою.
Там стояв великий стіл, розкішно сервований китайською порцеляною та сріблом і рясно заставлений різними вишуканими дорогими стравами, до яких такі ласі завзяті гравці. І в цьому знову виявився витончений смак джентльмена, відомого в місті під прізвищем Денвера Діка.
На підлозі з-під скатертини висунувся на декілька цалів патентований шкіряний боток № 10. Кід схопив боток і витяг зпід стола неіра в лівреї, з білою краваткою.
— Вставай, — скомандував Кід. — Ти завідуєш буфетом?
— Так, са-а, завідував. — Знов заскочили нас?
— Здається, що так. Слухай. У тебе є персики. Якщо немає, — я пропав.
— Було аж три десятки, са-а, коли почався гра, але здається джентльмени з’їв їх усі. Може, са-а хотів би з’їсти перша сорт помаранча. Я можу знайти для...
— Якщо хто-небудь здумає запропонувати мені сьогодні помаранчі, я йому всю морду розіб’ю, — сердито закричав Кід. — Зараз же, де хочеш, знайди мені персика, а то тобі погано прийдеться.
328
329
330