Щойно вчора міністр внутрішніх справ кемалістської Туреччини у своїй промові, виголошеній у Шюкрі Ґая – у Фракії, в якій наголошував на значимості Адріанополя з погляду турецького самозахисту, заявив: “Кожен турок повинен відчувати себе адріанопольцем, насамперед адріанопольцем”. Чому? Тому що доки Адріанополь турецький, доти турок однією ногою стоятиме в Європі; тому що внаслідок утрати Адріанополя Туреччина ослабне й загине.
“Насамперед адріанопольцем”, – у цих словах точно сформулюваний самозахист батьківщини.
Яка глибока психологія!? Яка воєнно-політична мудрість і завидна любов до батьківщини у цій настанові турецького державного діяча!?
“Насамперед адріанопольцем”, – сказав турок. Будьте пильні, бо рано чи пізно дві долі зійдуться в бою на полях Фракії – Туреччини та іншої держави. Звідси випливає, що коли турок переможений, він програватиме й на всіх інших полях бою. І це також означає, що кожен турок вважатиме себе солдатом – завжди готовим стати до захисту на тому вкрай важливому фронті Туреччини.
Доповнюючи слова свого міністра, турецькі студенти відповіли французькому журналісту: “Всі ми боготворимо націю, дуже боготворимо. В цьому наша духова пожива, як хліб і вода для людського організму”.
Те ж саме кажуть іншим разом: “Найсвятіший обов’язок для нас – померти в ім’я Туреччини, за її честь і волю”.
Так турок думає, чинить і готується, так він організовує свою націю перед небезпекою.
А що робимо ми, вірмени?
Хто стане заперечувати, що Тарон для нас у семикрат важливіший, аніж Фракія для Туреччини.
Хіба не справедливо для вірменина більше турбуватися про Тарон, аніж турок турбується про свій Адріанополь? Хіба не очікувано, що сьогодні не лише таронець, а й кожен вірменин, незалежно від політичної позиції та стану справ, палко шануватиме створені в Тароні цінності, які є всенародними, а також чесноти і святині?
Хіба не пора кожному вірменину прийняти “маміконйановий заповіт”, який, на жаль і поступово, вірменство зрадило більше з внутрішніх, а не з зовнішніх причин і тому як нація ослабло та було безжально покаране? Тепер, коли світова спільнота поставила нас перед тим фактом, що нам як вірменам неможливо жити і творити, у цьому бурхливому світі та в небезпечні часи, хіба не мудро з політичного погляду вірменинові, який національно найбільше загрожений, знову покластися на ТАРОНАКАНУТЮН, вічну зброю нації?
* * *
Наші дні переважно революційні, а сучасні події фатальні.
Людство довго почувалося, ніби сиділо на вулкані. Старий світ замінований. Людина – індивідуально чи у спільноті – сьогодні як ніколи почувається небезпечно й тривожно.
Потрясіння жахливі в усіх сферах життя. Держава, економіка, релігія та філософія зазнають кризи.
Усі питання життя переосмислюються. Народи з небаченою революційною люттю трощать дощечки з лукавими цінностями, ідеями та істинами, і замість них пишуть нові.
Хід історії зламаний. Почався крутий поворот.
Почалося нове – новий світ, нова історія, творцем яких є нова, відрожена духово людина – людина ризику, героїзму і фатуму.
Всюди – на Сході та на Заході, у старому та в новому світі – із жахом дивляться в майбутнє, старі народи пробуджуються, омолоджуються духово, молодь стає активною. Люди ще ніколи так палко не шанували силу. Кожен намагається показати свої приховані сили, подолати внутрішні слабкості, приборкати заздрість і злобу та стримати бажання свого “его” відділитися від нації.
Всі – переможці й переможені, великі та малі – піднялись аби підкорити внутрішню пустелю, тому вона зникає не лише з карти їхньої країни, а й із їхніх душ. Пануючий неспокій тільки посилює увагу до триголової небезпеки – більшовизму, війни та виродження нації. Щоб успішно цьому протистояти, нарід має покладатися на силу свого національного інстинкту та біологічну мораль своєї безпомилковости.
Індивід або клас усюди добровільно обмежують свої персональні права й багато з них роблять це заради своєї нації та батьківщини. Таке самообмеження – цей вищий акт самопожертви не принижує і не позбавляє людину індивідуальности, а навпаки, суттєво посилює та збагачує її духове життя.
Для всіх народів, а надто для тих, які вийшли з війни дуже ображеними і переможеними, справа централізації, організації та активізації своїх сил набула характеру національної віри. З одного боку, вони докладають нелюдських зусиль аби залікувати рани, спричинені суворими міжнародними договорами, а з іншого – готуються протидіяти майбутній небезпеці.
Ратенау навіяв німцям таку думку, що “картоплина” була їхньою долею. Принижена Німеччина, як переможена країна, повинна була щодня платити переможцям чотири мільйони. Але з того дня, коли скривджений молодший капрал повернувся з фронту і став лідером німецького народу (який вважав, що йому судилося бути нацією та зберегти батьківщину) міжнародні відносини змінилися: переможений став переможцем без бою.