Неправильно принижувати духовну людину, навіть перед її Богом.
* * *
Окрім власної совісти, я визнаю двох інших верховних суддів – Бога і народ.
Я можу відвернутися від першого, але ніколи від другого.
* * *
Героїчна смерть надихає не менше, ніж героїчні вчинки. Тож помри так, щоб і твоя смерть послужила твоїй батьківщині.
Я так розумію патріотизм.
* * *
Пробач мені, Господи. Пробач мені, коли я згрішив одного дня духовно проти твоєї волі – щоб допомогти батьківщині.
Справедливо служити батьківщині будь-яким способом, усіма своїми силами.
* * *
Ось що виховало в юності мої розум і серце:
– Арарат, який забирали у нас декілька разів, але він ніколи не належав чужинцям і не належатиме;
– вірменська мова, яка не визнавала чужоземного ярма і лишалася творчою навіть у найтемніші історичні часи, коли чужинці панували у Вірменії;
– жага створити такого вірменина, який змусить друзів і недругів виявляти повагу й захоплення щодо вірмен;
– свята Трійця.
Тепер, коли моє життя остаточно загублене у підземній в’язниці, ці ж самі ідеалістичні цінності знову живлять мою любов і гордість за вірменина.
* * *
Я думаю, людина й не знає, що вона Прометей – кожна людська істота це закута в кайдани енергія.
Лише ті, хто як я здебільшого застосовують свої приховані сили, змогли розкрити себе зусиллями духу.
* * *
Захоплення національним розумом – моя характерна риса. Воно виходить із глибокої віри і принципу, що вірменин, як оригінальний творчий стимул, настільки ж необхідний людству, як і найбільш чисельні та політично могутні нації.
* * *
“Як би ви хотіли, щоб до вас ставилися?” – вони запитують мене.
Як до воїна, який не вважає ницих – навіть переможців – гідними в якості своїх ворогів.
* * *
Хтось погрожував мені.
Я відповів: “Як ви знаєте, той, кого часто лякає смерть, не може бути загрожений нею”. Наша коротка розмова обірвалась і повисла тиша.
* * *
Я не люблю посередности в цілях, жертвах і стражданнях.
Неможна вирости й стати сильним духом завдяки посередності.
Той, хто йде шляхом вищого обов’язку, стає героєм.
* * *
Я проклинав велетнів, які руйнують світ.
Не існує великих особистостей, існує велич – велич душі. Якщо ти імператор, будь Аврелієм; якщо філософ, будь Сократом; якщо генерал, будь Вартаном Аварайрським.
“Великі імена без величі душі подібні до глиняного ідола на золотому п’єдесталі”, – сказав мені Масіс.
Меч або перо? І те й інше – обох я любив і обома користувався.
Та мені не довелось обирати і я взяв меч, бо бувають часи, коли перо, слово і правда вимагають перемоги меча.
Я люблю перо, яке водночас є мечем, який знає як підняти тисячу багнетів на захист справедливости.
Я люблю меч вірменського короля, який “не впав на землю”, а наче вогнева лампа повис у повітрі над горою Сепух і у беззоряних ночах історії осяював віковий шлях вірменина.
Меч і перо – божественна зброя, дана чоловіку для захисту правоти і святости у світі. Вони часто змінювали один одного в моїх руках.
І… мій меч не був переможений і “не впав на землю”.
* * *
Одного переможного дня мої схожі на орлів бойові товариші в Сюніку сказали мені: “Коли ти помреш, ми підкладемо під твою голову твій меч і висічемо на твоїй могилі: “Тут похований той, хто діяв як живий меч”.
* * *
Моя душа знову жадає справедливої влади. Я повторюю з невимовною гордістю й подібно до філософа-стоїка: “Король у лісах Вірменії – розлючений лев із золотою гривою”.
Чим була свого часу Троя? Була вона тінню славного минулого чи просто літературним спогадом?
Ні, ні, навіть зараз, коли дивлюсь із висоти історії, то бачу у Вірменії більше, ніж територію та кількість людей.
Ми народилися в краях, де живуть леви; лев’яча природа, що притаманна вірменській сутности, є і повинна залишатись.
Лев убитий, справді, та лев’ячу природу ніколи не вб’ють.
Травень 1955
БОЄЦЬ НЕ ВМИРАЄ
Людина знала порядок речей. Вона знала, що коли є життя, то нема смерти. Вона це знала й воліла безтурботно насолоджуватися тими днями і сонцем, що були їй даровані.
Та мені судилося прожити життя й померти.
Це було задовго після того, як світ подумав, що я мертвий, хоч я і далі топтався по Землі. На цій безмежній кулі мені наданий простір, глуха камера в’язня, в якій було б затісно для двох могил.
Я помер не будучи мертвим, скоріше тінню, а не живою істотою. Я є і мене нема. Хоча є корабель життя – форма існування, нема життя, нема відчуття життя.