А що з нашою школою? Вірменська школа давно забута “соколами”, безпристрасна, позбавлена індивідуальности та натхнення ниціональним почуттям. У ній можуть навчатися діти будь-якої нації. Такий заклад може дати все поколінню вірменських учнів, окрім батьківщини, хоробрости її захищати та насолоди померти заради неї.
Псевдоінтелектуали безкомпромісні. Героїчні національні заклики Алішана й Раффі, Ахаронйана й Варужана, та інших були марними, вершини героїзму зосталися недосяжними. Вони не любили небезпеку. Вони тікали від благородної небезпеки, що виховує героїв, і часто через своє боягузтво наражали на небезпеку майбутнє свого народу. Вчора вони були пораженцями і сьогодні теж проповідують сором’язливість. Для них герой – авантюрист, ідеаліст – дурень, боягуз – розважливий, негідник – людина вчинку.
За громадянською свідомістю вони страшенно боягузливі й неможливо навіть офіційно бачити їх поряд зі справедливими й добрими. Тому зараз, у вірменських реаліях, зло підстерігає нас на кожному кроці, лисиці душать левів, а покидьки розпинають Христа.
Безпринципне мислення є рисою нашого псевдоінтелектуала; позбавлений пристрасті, він іноді говорить забагато, обкладається письмовими працями з національної справи, та не замислюється над тим, що це високе достоїнство наявне лише там, де є вищий авторитет і воля – воля нації. Він мовбито мріє про духово й фізично здорове покоління, тільки не визнає, що нація це вічний удосконалювач і посилювач.
Він белькоче також і про внутрішню солідарність, не знаючи, що без вищого судді – такого як нація – тільки надмогильний ґрунт може примирити бездухове вірменство.
Він хоче нове покоління зберегти вірменським, однак не робить взагалі нічого, щоб зберегти Вірменію для вірменина. Тому й не може вирішити проблему освіти підростаючого покоління задля самозахисту батьківщини так, як це робиться всюди. Він знає, але не визнає, що сила будь-якої нації – це її молодь. Він знає, що єдність, можливість зберегти вірмен національно, зберегти вірменина за межами Вірменії, необхідну військову силу для захисту батьківщини – все це, навіть більше, нам дасть підростаюче покоління, якщо, звісно, старше покоління скерує справу захисту Вірменії в духову потребу оновлення, якщо обидва покоління керовані нацією, якщо обидва покладаються на неї – нашу націю, яка подібно Масісу6 має вічно “грізний і гарячий кратер всередині вулкану”.
* * *
Хто представляє вірменську волю (чи існує така річ)? Хто її виражає? Хто її спрямовує?
Ці питання зайві. Прогнилий лібералізм вірменських псевдоінтелектуалів давно перетворився в анархізм. Процес виродження духу нації почався давно.
Вірменська діаспора зараз не є ані суспільством, ані народом. В духовому розумінні це людський пил; у політичному – лише тінь.
Там, де духові та ідеологічні зв’язки проклали шлях до матеріалістично-егоїстичних міркувань, там, згідно політичної науки, суспільство чи народ не можуть існувати. Те, що ми маємо, це вірменська маса – покинута, без ідеалу та майбутнього, й нічого більше. Вірменська діаспора, як вона є нині, може сповна спізнати слова Нарекаці й повторити їх про себе: “Мої комори та запаси порожні, я схожий на тінь і мій вигляд викликає сміх”.
Єдина причина нинішнього “смішного вигляду” вірменства без батьківщини – це псевдоінтелігенція, яка не бачить, що світ обертається і змінюється. Не азіат, удаваний європеєць або, скоріше, карикатура дурощів і помилок Заходу – це виразний тип вірменського інтелектуала, позбавленого натхнення національним почуттям. Він роками претендував бути людиною Заходу, але не став нею. Він не засвоїв європейської біологічної моралі та не зрозумів, що героїчне почуття було властиве європейським націям завдяки не лише їхнім біологічним умовам, а й високому філософському світорозумінню. Він не розуміє, що людина страждає, жертвує і гине за вічні цінності, а не за паперові дурниці, постанови і статті.
Психологічно, він продовжує стояти однією ногою на Сході, а іншою на Заході. Він залишається розділеним або, точніше, ні тим ні сим.
Навіть сьогодні, у найнебезпечніші для світу часи, псевдоінтелектуал тікає від усіх тих проблем, які так пов’язані з долею нашої нації та батьківщини, в яких чутно пульс серця нашого часу.
Навіть сьогодні, вірменські псевдоінтелектуали не мають достатньо патріотизму й мужности, аби зненавидіти свої слабкості.