Всі великі чини нашого народу є результатом відданости заповіту з боку когось із його синів. Завтра лиш ті матимуть готових до бою солдатів, хто сьогодні вірні заповіту. Колись я сформував “давітбекові заповіти”, які цілком виправлади свою назву перед лицем небезпеки та обов’язку. На основі таких же психологічних міркувань я назвав “заповітом” наші регулярні національні об’єднання в Америці. Група і заповіт це не одне й те саме. Таронаканутюн – це Заповіт померти хоробро за батьківщину. Не існує більш пропащої людської істоти, ніж невірний заповіту вірменин. Я знаю з досвіду, що число і кількість вірмен нічого не значать, якщо вони позбавлені духу. Вірменин, який невірний заповіту не матиме духу. Для вірменина не мати духу означає бути нечесним, боягузливим і слабким. Я кажу “нічого не значать” не тому, що сучасне вірменство не може переважити числом своїх зовнішніх ворогів, а тому, що позбавлена духу вірменська спільнота була і є найбільш небезпечним натовпом. Такий натовп одного разу здав наш Карс кемалістським бандам, змусивши одного з його відважних командирів – полковника Мазманйана – вчинити лицарське самогубство. Таронаканутюн це принцип заповіту, без якого вірменство, особливо сьогодні та завтра, не матиме гідного солдата й командира для готовности до самооборони.
* * *
“Нор Ор” пише: “Лідери таронського духу вимагають назву одного з вірменських районів використовувати для духу всієї Вірменії”.
Тут ми бачимо водночас неточне слововживання й хибну думку. На основі котрого з рядків “Тароні Арців”10 чи конкретно моїх статей ви вирішили, що ми хочемо замінити дух Вірменії “назвою одного з її районів”? Що означає це грубе й кричуще непорозуміння – незнання чи намір вселити хибну думку? Хіба редактору складно відрізнити “Тарон” від таронаканутюну? Таронаканутюн – це “назва району” чи духова субстанція? Хіба перших рядків моєї статті не було достатньо тим, хто хотів би зрозуміти, що дві риси духу нашої нації (ви кажете “духу Вірменії”) я вважаю таронаканутюном: жагу до творення вічних цінностей та заповіт хоробро за них померти? Навіщо я проповідую заповіт? Запитайте про це в усіх тих – солдатів чи інтелектуалів – хто хоча б один єдиний раз бачився з ворогом на кордонах Вірменії. Елементи націй – їхні чесноти і духові вади – можна зрозуміти лише в часи великих небезпек, коли ці небезпеки скидають маски. Я солдат і я знаю наш народ із трагічного досвіду. Нема вірменина, який не зміг би точно назвати слабкості свого народу, проте лиш деякі знають де заховане духове джерело вірменської могутности. Що було джерелом тих натхнення й сили, що заволоділи серцями і перами найкращих літераторів, які були совістю нашого народу? Хто з вірменських письменників, правдивих патріотів і, особливо, воїнів у часи постання перед Вірменією небезпеки духово не закликав полягти за Батьківщину, як згідно заповіту полягли Маміконйани?
Коли вірменський меч бився не вимовляючи імені Вартана і перо писало не згадуючи імені Месропа? Хіба найбільш національно натхненний вірменський письменник – Ахаронйан11 – не називав учора Каракілісу “Новим Аварайром” у журналі “Хайренік”12? І взагалі, Аварайр як історична подія, девіз, таїнство є чином таронського духу. Чи багато часу спливло відтоді, як влада Вірменії назвала свій перший бронепоїзд і орден “Вартан Зоравар”? Нагородити вірменського солдата орденом Вартана означає відплатити за таронський дух. Це означатиме популяризацію цього духу. Саме це і є справжнім вихованням – передати нації заповіт померти за Вірменію. Вже не одне століття наша церква з максимальною побожністю й пошаною звеличує два славетні чини таронаканутюну – створення вірменської абетки і Аварайр. Хіба все вірменство все це робило, як ви зволили сказати, “просто щоб розбудити місцевий патріотизм наших таронських співвітчизників”?
Що це означає, коли Вірменська церква освячує маміконйановий дух, носіїв цього духу? Це всього лише знак подяки, чи найглибше занепокоєння майбутнім батьківщини? Освячуючи та увічнюючи Маміконйановий заповіт церква дає нашому народові найсильнішу і найпереможнішу зброю – “готовність померти”. Саме це і є таронаканутюн. Мудре діяння Вірменської церкви, яка через п’ятнадцять століть мала затвердити наш уряд, було таронським заповітом. Хіба ні? Хіба возвеличувати не означає бути такими як ті, кого ми вшановуємо?