Але ж... кондукторе,
зупиніть, будь ласка, свій шарабан:
я проїхав зупинку!
ІІІ.1965
«Бредуть берези, по коліна в небі,..»
Бредуть берези, по коліна в небі,
в баюрах по коліна. І навкруг —
весняна твань. Болото — аж гримить,
а сонця спах — опукою на релях.
О стома провесни і довгих сподівань,
і вікових невдач, твоїх, убогих,
і — вікових невдач. Твоїх. Убогих.
і — вікових невдач.
Спасибі, можна виходити серце
і можна все забути. До чобіт
такого начіпляється болота —
усе забудеш.
Далека подорож — немов на край землі.
Чи навпаки: ти — по краю остався.
Остався по краю. Один — остався.
Остався — по краю.
Бредуть берези, калюжі, сонця —
і в покотьолі провесни шаленім
ти — з себе скалок. Вискалки твої —
мов зайчики у чорнім вируванні.
І де ти є? І де ти тільки є?
Отут, у твані звільненого світу?
Чи там — ізвідки йдеш? Чи там, ізвідки
тобі немає більше вороття?
IV.1966
«Не співатиму. Казатиму. Отак:..»
Не співатиму. Казатиму. Отак:
жінка шмаття випрала. На жердці
пришпилила. Біля ніг собачка
лащиться. Вимахує хвостом,
іклами всміхаючись до сонця.
Спогади, що навмання блукають,
випірнуть із пам’яті. Напнеться
спокій твій, мов сукня на дорідних
грудях молодих. А ти мовчи.
Шепочи, поки пливуть слова,
і мовчи, коли на серці тихне.
Не співатиму. Казатиму. Тепер
вистоялось. Вивітрилось. Уперше
ні печалі. Ні благоговіння.
На півсвіту — безберегий день.
Гамірний прогуркотить візок.
У прориви хмар ввірветься небо,
і доносить сонце громохке
вічності високу нетактовність.
Обраділий, мовчки влию в шклянку
з другом недопитої горілки
і дивитимусь, як час минає
галасливим гицеля візком.
Не співатиму. Слова шовкові
набігають на уста. Лоскочуть,
а тобі — вікно. І гамір вулиць.
Неспокійна самота — тобі.
(...ти кажи собі. Потиху шепочи:
не добрати з уст ясного глузду,
загубилась тиша. Без цілунків
ні на крок. Не бачиш? — беручкий
вітер розкриває п’яні вікна.
І гаразд. І добре. І люблю).
Ш.1964
«Нехай горить трава по осені,..»
Нехай горить трава по осені,
хай чорні димляться поля,
та тільки ж та палітра просині,
і обрій той, і та земля.
Холодним полум’ям займається
повітря мрійне, як вода.
Не надаремне серце мається,
коли завирувала даль.
Не марне дзвону вечоровому
вторує вороновий крик.
Скорись дорозі уготованій,
хоч і коритися не звик.
Але живий живому тішиться,
живий не думає про смерть.
По ярій вечора доріжці
йде місяця остання чверть.
Хай світ насів тобі на горло,
проклятим Марком бродить ніч —
високі тіні, мрії, пориви
мережать зорі у вікні.
То ж хай горить трава по осені,
хай чорні димляться поля —
але ще буде в ранках росяних
журитись благісна земля.