1960
Натурщик
Він у розпачі.
Він не може в собі затриматись.
Він, мов свічечка, по сльозі
гріє скульптора серце.
З нього висотують жили.
Його оголюють,
і не подітись від очей зненависних,
і п’ятий не знайти куток.
О таїнство
народження й сконання!
Ці пружні пальці,
що взяли його
поперек горла:
передайся ввесь
в чужі холодні
зсатанілі очі.
Піддатливий, мов глина,
не знайде,
за що вхопитись.
Терпне мертве тіло,
і вже, мембрановий,
натурщик остигає
на гострій, ніби шпиль,
колючій ноті.
VI.1963
«Вона хилиталася цілий день...»
Вона хилиталася цілий день.
Упокорилась вітрові.
Упокорилась дощеві.
Упокорилась сонцеві.
І всі манили її,
кликали за собою,
а вона угору росла,
біла рожа.
Ранні роси ту рожу зрошують.
Ранні діти її дитинять
і долоні її долонять
і пригублюють губи.
А тоді, коли день проходить,
а тоді, коли ніч минає,
коли знову світає день —
все іде по-старому:
діти дитинять її,
губи — пригублюють,
ярна зірка робить її
нічницею.
А вона
угору росте.
VIII.1964
«Небо. Кручі. Провалля. Вода...»
Небо. Кручі. Провалля. Вода.
Сонце. Чайки. Високі хвилі
поглинає загусла даль.
Ми — рибалки спочилі.
Шебершать однокрилі сосни.
Морок лагідно землю обліг,
як джерельця, струміли коси,
поміж пальців окляклих моїх.
Гострі плечі. Червоно-чорна
ковдра вечора на ногах.
Пароплав заніміло прочохкав,
в баранці загортаючи гамір.
Потім — Господи, не доведи! —
небокрай закушпелило виблий,
видавалось: росли з води
лячні ноги, як білі риби.
Зорі пахли живицею. Ніч
пахла водорістю, і в проруб
з жальним свистом спускались вогні,
до світіння розжаривши вохру.
Морс, наче ведмідь в барлозі,
ще не маючи спокою,
губить колений глицею зір,
доброзичливий рокіт.
Темінь всмоктували гаї,
прохолоду хлипку ковтали.
О твої солов’ї!
О любов’ю воложені губи!
І човнами слова
непорочні
між нас
пропливали.
VII.1962
«Дні стали сторч. І рік — мов чорний бір...»
Дні стали сторч. І рік — мов чорний бір
простер у хмари голову колючу.
Він над минулим дибиться, як круча,
і шлях заслав — майбутньому всупір.
Мій ангеле, страждання проводир,
знеси мене над хвилю ту летючу,
нехай востаннє спогадом омучу
свій зір. І з кручі — прямо в водовир
потомних літ. Хай вік схолов, мов лід —
ще довгий встид подовжить хвилю лету,
нема кінця суворому поету,
немає краю. Ні віків, ні літ,
ні миті вже не вистане — рушаю —
і перебіжне обрій озираю.
X.1965
Пісня конфедератів
Не гайте часу, друзі,
чи ж випити чортма?
День на вечірнім прузі
зависнув жартома.
Вологою гіркою
сполощем кришталі,
поки махне рукою
байдужий машталір.
Скінчились мандри. Досить.
Вмирають — тільки раз.
Хай друга друг припросить
гасити власний сказ.
Нехай горілка ллється —
розлиймо по чарках.
Підпилий засміється —
злякає костомах.
А вже як жить доволі —
натхненно вийде час,
хай перестріне в полі
той друг, що не про нас.
Зустріне по дорозі —
і чарку на ралець,
надію май у Бозі,
та в вірний вір свинець.
Скінчилось! Вийшло! Доста
сказати б, достомать,
а вже, підпивши, просто
і чорта обламать.
Не гайте часу, друзі,
чи ж випити чортма?
День на вечірнім прузі
зависнув жартома.