Читать онлайн "Вибране" - Стус Василий Семёнович - RuLit

Мовчазно, як дивиться на себе стіл. Сумовиті опали сутінки. Пройшли подвір’ям і стали перед твоїм вікном. — Твій день — закінчився? А ти — закінчив свій день? А ти — не спечалений, що, як плавець,— поміж далекими берегами? Що довга-предовга ніч пролягає попереду і шамотить, шамотить хвилями, шамотить?

Несамовито-синій вороновий розкрилений косопис напівкільний — душі твоєї витлілі окрушини — з кального сонця приспадає тихо і важко стрягне в молоду траву.

Немов кавалки згорненого болю — з морозного травневого полудня падуть на діл, яріший божевілля, яріший за хмільний, за тьмяний сказ.

Дзьобами — об корчі. Дзьобами — об, дзьобами — об покорену планету, об ластів’яче об яйце —- дзьобами і Україну вечорову — об

Вернадського, 53! Ковчеже! Ти збоку, збоку, збоку — — і не в крені? Вже поточилась далеч, геть зарюмсана. І тільки він не точиться. Ковчег.

Лягають тіні синім полум’ям Де осені спижеве маєво... І важко річка, літом повнена, Спливає гаєм.

Холоне вітер серед віт дерев, Котрі дощем тернистим зрошені... Нехай вас чорт, печалі, забере, Чом причаїлися непрошсні!?

Нехай не тане дум кошлатий дим! Лови в туманів променистий біль, Докіль забудеш хлипання біди, Як забувають рідний хліб і сіль.

Хай тіні полум’ям лягають в синяві, Нехай спижева осінь зринула — Не мовкни. Борсайся в холодній піняві: Ми не перейдемо! Не переминемо!

Сурмлять прощання дальні журавлі, на пізніх ватрах догоряє осінь, і обрію зеленувата просинь, мов кораблі, гойда гірські шпилі.

Тривожить вітер віти чорних сосон, колише біля пристані човни, берез хвилює неспокійні сни, ворушить хмар улежані покоси.

І місячна доріжка ув імлі лягла сріблястим спалахом на хвилі. Окрилля хвиль — неначе гуси білі! проблисне і розтане віддалі.

Та зорі, як медузи, брижать воду: в’юнкі маленькі рибки золоті хлюпочуться в холодній самоті. Пантрує місяць їх цнотливу вроду.

Прощай, Урале, радісна покаро! Натужно хвилі в берег б’ють і б’ють, немов прощальні поцілунки шлють, лиш чути серця трепетні удари.

Хай відсурмили дальні журавлі, хай сурми вранці виграють тривогу,— та хороше на цій землі, їй-богу, тривожно й хороше на цій землі.

Негр у червоному. У жовтій сукенці з чорним пояском — білява дівчина. Пройшли Хрещатик, вийшли на Володимирську гірку. Голубів Дніпро — останнім денним полум’ям, голубіли очі, вечорішав, світлішав негр. Тихо хлюпа лимонна хвиля, а край берега — у червоному негр, поруч дівчина в жовтій сукенці з чорним пояском, та небо, зловлене у витишений Дніпро, і дівчина — в волохаті обійми ночі.

Голова невагома, як від легкого сп’яніння, або так, ніби під загальним наркозом мені зроблено повну резекцію головного мозку. Хороше після цілоденних турбот, як у холодну ванну, йти в ліжко, під чисті простирадла (сьогодні в гуртожитку поміняли білизну). Хороше відчувати, легкість у голові, і знати, що тебе ніщо не турбує. (Буде спокійний сон? І не мучитиме безсоння? Аж ні? Я не рахуватиму до тисячі, заколисуючи себе рівномірним диханням?) І будуть гарні сновидіння, стрункі, як тихі дощі. Я витягатиму власне тіло, наморене за цілий день у біганині по чергах, бібліотеках і далеких побаченнях. Вийду з зазубнів розбіганої власної душі і гукатиму: — Сходьтесь, тут, окрім нас, немає нікого! І всі частини мого тіла опівночі почнуть повертатися, як добрі нічні феї. — Сходьтесь! Уже споночіло! Я один і більше нема нікого. Сходьтесь, щоб до ранку виповнилась моя голова мільйоновою волею від моїх органів почуття, щоб нарано, почуваючись на силі, я знову бігав — по бібліотеках, чергах і далеких-далеких побаченнях.